Катерина Рачко була висока білозуба молодиця. Сильна жінка, яка може й без мужика. Якій мужик потрібен тільки в койці, і то зрідка. Скільки разів він повторював собі: Веро ніка не така! Вона не може без сильного чоловіка поряд! Вона просто загине без нього!
Вероніка і Катерина були для нього двома боками однієї монети. Коли від нього пішла Вероніка, побачення з Кате риною припинилися. Він боявся почути від коханки погані слова про дружину. Але коли з Катериною заговорив про Вероніку, та рішуче стала на бік законної жінки. "Зміна соціокультурної парадигми", сумно подумав він, і йому стало бридко, що мимоволі й сам почав не до ладу вживати гуманітарні формули. Якийсь час Катерина допомагала йому шукати Вероніку.
— А чому б тобі не під’їхати до неї на роботу?
— Я здаватимусь ідіотом. Я мав би прийти туди ще у вересні, за кілька днів по тому, як вони пішли з дому. А тепер на кого я буду схожий?
— То ти шукаєш їх чи шукаєш способу не здаватися ідіотом?
Він промовчав. А Катерина вела далі:
— Куди вони могли піти? Ти кажеш, ніби знаєш усі х її знайомих.
— Були дві жіночки з її роботи, в яких ми бували. Але в них обох такі квартирні умови, що й однієї ночі не перено чуєш, не те що жити кілька місяців.
— А до батьків?
— В неї немає батьків. Тобто, формально, може, вони й існують, але це не варіант.
— Не варіант?
— Колись я вирвав її від тих батьків усю в синцях, з підбитим оком… — він згадав, що тоді, вісімнадцять років тому, око Вероніки було підбите не так страшно, як… і замовк. — Про що я говорив?
— Про підбите око.
— Так, так. То був якийсь жахливий притон на обліку в міліції! Чого мені було варто тоді прийти до них, забрати її документи! Вона боялася йти туди сама. Та я і не дав би! Їй було шістнадцять років, стільки, скільки Вікторії зараз. А вигляд мала на дванадцять.
— Одначе ти відразу поклав її в койку і зробив їй дитину.
— Я одружився з нею! — І вона від того подорослішала!
— Вона вже була не дівчина! Я ніколи не питав її: хто?
Бо відчував: це сталося якось страшно!
— Ах, який тактовний чоловік!
— Вона жила зі мною, як принцеса!
— Як королева чи як принцеса?
— А… яка різниця?
— Різниця є. Якщо ти її не відчуваєш, не будемо про це.
— Я розумію, що не всесильний і не всевладний. Я не дарував їй діамантів, і палацу для неї не збудував. Але як для нашої дурної країни і як для нашої дурної епохи, вона зі мною мала все! — І свободу?
Це було якесь підступне питання з боку Катерини Рачко.
Але він зумів гідно відповісти на нього:
— Звичайно! Вона ж працювала по три чотири години, і то не щодня. Правда, далеко їздила на роботу. Але я її підвозив… Двічі на тиждень у неї були вечірні заняття, то я її завжди зустрічав! Не було такого дня, щоб я не дзвонив додому з роботи, дізнатись, як там вона, як Віта, і вона завжди бувала вдома, якщо не на роботі!
— Тобто ти контролював її?
— То був не контроль, а нормальні родинні стосунки!
— А може, їй це набридло?
— Як може жінці набриднути турбота чоловіка? Та я їй дав усе! Якби я вчасно не з’явився у її житті, вона б стала дешевою повією і дрібною крадійкою!
— Але ти взяв її за дружину, а не за прислугу! Отже — за рівну собі! Вона така сама людина, як і ти!
— Ні, не така сама! Не така сама! Вона з тих, кого охороняють! А я з тих, хто охороняє! Це зовсім різні речі!
Вони з Катериною Рачко, шукаючи сліди Вероніки, одного вихідного дня ходили Подолом і заходили в те під воріття і в те подвір’я, де колись, вісімнадцять років тому, він відбив нещасну дівчину у її вічно п’яних родичів. На підворіття, що вело до колишніх радянських нетрищ, було навішено коштовні чорні ґрати. Вони увійшли в металеву хвіртку і побачили в глибині подвір’я, що біля вікон колиш нього помешкання Раєвських установлюють кондиціонери.
Отже, як вирішили тоді вони з Катериною, приміщення, де пройшло дитинство його дружини, викупили "нові". А діда Раєвського, якщо він іще живий, відселили в однокімнатну "бетонку" на околицю.
А насправді все було інакше. Приміщення недавнього притону і справді купили "нові". Зручне місце для магазину чи бару. А для колишнього господаря цього обідраного і смердючого, проте просторого приміщення в давньому районі Києва купили не однокімнатну на масиві, а трикім натну в середмісті. Те помешкання пощастило оформити на ім’я Вероніки. То була боротьба не на життя, а на смерть і з дідом, і з "новими" покупцями. Але його дівчата виграли ту життєву битву! Напівбожевільний дід невдовзі помер. І Вероніка з Вікторією стали власницями квартири, ціна якої чи не вдесятеро більша за ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя.
Вероніка спілкувалася зі своїм пропащим батьком давно, ще коли жила з ним, зі своїм чоловіком Дмитром. У неї навіть був спеціальний день для цього, який вона "оформила" як робочий. Сказала чоловікові, що в неї чотори робочі дні, а насправді мала тільки три. Вікторія теж іноді бувала в діда. І в неї давно виник план: продати дідову хату якнайдорожче і з того щось мати собі. — Молодець! Перспективна дівчина!
У сімнадцять років — така життєва орієнтація! Ти маєш пишатися такою дочкою! — похвалила племіницю братова Лариса. — Якби мій Ярослав був би хоч на третину такий!
Останній рік у школі, планів на майбутнє ніяких, усі спо дівання на те, що мама все купить! А Вікторія вступила у приватну Гуманітарну Академію і потрапила в першу безкоштовну десятку на факультет соціальної діагностики! І вже опанувала дискурс! Знає такі слова, яких навіть я не чула! І раптом таке лихо, смерть мами!
— Ти б їй допоміг, Дімо! У дитини зараз важкий перод!
За навчання платити не треба, але ж треба на щось жити!
Вона проситься працювати до моєї організації, мій шеф любить молодих та ранніх, але я бережу це місце для Ярослава. Вікторія, звичайно, не пропаде. Але тепер у неї важкий час! З грошима погано, розумієш, Дмитре…
Дмитро згадав ті шістсот гривень, що зникли із секретера у "бетонці". У дочки зараз погано з грошима і є ключ від батькової квартири. Він переживе цю втрату. Але прикро, прикро, що так складаються стосунки з єдиною дочкою.
Дмитро запам’ятав номер жалобного автобуса і їхав за ним сірими вулицями крізь холодний зимовий туман. Коли виїхали на Червоноармійську, він подумав: куди далі? На Байкове? Для Вероніки знайшлося місце на престижному київському цвинтарі? Втім, там поряд крематорій, де обслуговують усіх киян, навіть декласованих. А коли декіль ка хвилин стояли у пробці біля стадіону, він пригадав, що братову Марину везли на вантажівці з відкинутими бортами.