Не склалося

Кононенко Евгения

Відкрию найзаповітнішу мрію феміністок. Ту, в якій, зазвичай, не зізнаються. Що ж воно таке? Заробити грошей більше, ніж усі мужики світу? Всмак накохатися і вранці піти, не попрощавшись? Змусити котрогось мужика виносити й народити її дитину? Вимазати чоловіка по вуха дитячими кашками та іншим, засадивши його глядіти трьох дітей, а самій, поки там що, натхненно обіймати три посади, бігати на наради, симпозіуми й прийняття, у перервах між якими ненадовго забігати до коханців? Усі ці картини багатьом жінкам у певні хвилини їхнього життя можуть видатися недосяжно привабливими. Але не вони є їхньою заповітною мрією. А заповітна мрія — це зустріти чоловіка, заради якого можна закинути подалі весь набутий досвід фемінізму.

Бог створив цей світ таким, що таких чоловіків дуже мало.

Принаймні їх суттєво менше, ніж жінок, готових їх зустріти.

Адже для багатьох жінок фемінізм розпочався саме тоді, коли із поривання йти за ним на край світу насміявся якщо не він, то саме життя. Коли з’ясувалося, що на край світу йти не треба. Треба забезпечувати хатній затишок, триразове харчування, безвідмовний секс. Коли альтернативою цьому всьому є або жіноча самота, або інший такий самий.

У ті часи, коли світ був суворим і буремним, вищість чоловіка зумовлювалась не законодавством і не стереотипами, а самою логікою життя. Жінки були готові проводжати в бій, чекати, зустрічати, кохати в коротких перервах між боями. Принаймні такий ґендерний стереотип минулого в загальних рисах наявний у нинішній культурі. А сьогодні чоловіки йдуть не в бій, а кудись у безпечне місце, подалі від хатніх боїв. А світ, якщо роздивитися, так само нещадно буремний і так само безжально суворий. Але він інший. І жінка поступово зрівнялася з чоловіком і в шляхетності, і в паскудстві. Жінка давно перестала бути хоронителькою, чоловік перестав бути охоронцем.

Справжні чоловіки існують лише у масових фільмах, де вони примітивні, спрощені, одноманітні, ніякі. У так званому високому мистецтві фігурують винятково психологізовані комплексанти. У щоденному житті ми зустрічаємо обивателів різного рівня інтелекту. А в душах багатьох жінок, особливо феміністок, живе непроговорена туга за отими справжніми чоловіками. Адже фемінізм — це не бажання принизити чоловіка й вивищитися над ним. Це — прагнення світу, де, всупереч усім традиційним підказкам, не треба прикидатися дурною та слабкою, щоб привернути чоловіка, якого любиш.

Справжні чоловіки — хто вони? Це, певне, ті, які не бояться дивитись у вічі своїй долi, хоч би якою важкою вона була. І своїй епосі, хоч би якою паскудною вона була. І ті, які за будь-яких обставин знайдуть у собі силу, розум і мужність діяти так, аби зберігати гідність. Але чому саме справжні чоловіки? Чому ж тоді не справжні люди? Жінки також здатні виявляти мужність, розум, безліч талантів. У цинічному продажному світі ще не всі втратили здатність захоплюватися непродажністю будь-якої статі. Сам тільки Бог знає, про яких жінок таємно мріють чоловіки — чи вони також мріють про мужніх, непродажних, нестандартно обдарованих? А на денці ошуканих життям жіночих душ живе приспана романтична мрія про зустріч зі справжнім чоловіком. І ось ти сидиш у ресторані зі справжнім чоловіком. На вашому столі тремтить маленький олійний світильник. За вікном центральною вулицею американського універ— ситетського містечка, єдиною з чотирьох вулиць так званого даунтауна, ходять твої колеги й бачать вас. Вони підморгують тобі, жестами висловлюють захоплення, коли бачать, яка пляшка вина у вас на столі — певне, й страви відповідного рівня.

Гарні вина не можна описати словами. Вони самі говорять про себе, потрапляючи до рота. Таке вино, певне, треба пити мовчки. Але ви з ним іще не дійшли до стадії комфортного мовчання. Ви розмовляєте. Тобі цікаво, йому, здається, теж.

Неймовірна доля звела тебе з цим чоловіком. Фотограф провідних американських політичних журналів, він відвідав мало не всі країни світу. Після показу слайдів його фотогРа— фій, коли одні захоплювались його роботою, а інші звинувачували його в якійсь нечуваній продажності, ти підійшла до нього і спитала:

— Ви працюєте для історії чи для сьогодні?

— Добре, що ви спитали саме це, про що майже не запитують. Зазвичай питають, хто вам платить і скільки — правда, яка не вигідна одним, може бути вигідна іншим.

— А може бути й не вигідна нікому.

— Цілком правильно. Але історії вигідна тільки правда, інакше це — не історія. Наступним поколінням буває дуже важко зрозуміти те, що відбувається зараз. Я багато часу провів, розбираючи фотознімки часів другої світової. Те, що не стає у пригоді в політиці, не може не стати в пригоді історії… Якщо вам цікаво все це, ми могли б пообідати разом, якщо ви не заперечуєте.

Численні поїздки в далекі краї — мрія багатьох. Такі подорожі мимоволі асоціюються із зустрічами в аеропорту, з дорогими готелями, зі шведськими столами на сніданок і вечерями в ресторанах. А йому нерідко доводилося подорожувати в краї, де зустрічають вибухи й кулеметна черга, де давно немає електрики, води, опалення, теплої їжі та напоїв.

Де можна не доїхати до чергового пункту, звідки доведеться робити репортаж. Але до останнього треба натискати на кнопку фотокамери й робити знімки, яких крім нього не зробить ніхто. Та більше, ніж власне життя, берегти відзнятий матеріал.

— Я завжди хочу розповідати правду про ті місця, де побував. Хоча мене й акредитують відомі політичні журнали, але самі замовники не їздять до "гарячих місць", тільки натякають, як розставляти акценти. Я не хочу служити ніякій політиці, коли знімаю картини горя тих людей, які мали нещастя народитися й жити в регіоні чергового катаклізму.

Я не служу нікому, коли фотографую очі біженців, які йдуть невідомо куди, або незакриті очі вбитих. Але, звичайно, мої знімки використовують для тих чи інших політичних проектів. Або їх не помічають, якщо вони невигідні жодному з тих проектів.

— А чи не набридло вам таке шалене життя? Чи не хочеться сісти вдома, писати спогади про свої божевільні мандри?

— Наразі ні. Мені сорок вісім, і я ще відчуваю сили для такого життя. У мене дуже гостре відчуття того, що я живу саме своє життя, саме те, яке мені судилося. Не знаю, чи колись писатиму спогади. Я все кажу своїми світлинами.