Зрада ZRADA made in Ukraine
Що зрада є? Усе на світі зрада…
Оксана Самара
Щодоби настає час, коли вже не ніч і ще не ранок. Час найбільшої життєвої втоми, час безнадії. Рятуй нас, Боже, від неспання в цю пору! Тоді в убогій обшарпаній лікарні помрe Вероніка Раєвська, в заміжжі Стебелько. Вона прокинеться й відразу відчує, що це якраз той час, коли вже нарешті поснули всі пізні птахи і ще не прокинулись ранні.
Час зради й брехні. Час, коли "швидка" допомога приїздить — або не приїздить — до невиліковно хворих. В таку пору батькові друзі приходили ховати крадене, бо знали, що саме тоді приходять з обшуками тільки до політичних. В таку пору в лікарні помер Вітька, її перша любов, і загинула подруга Марина. І Вероніка відчує, що надворі саме ця година, і почнеться страшне… За останні півтора року вона позбудеться майже всіх своїх страхів. Не боятиметься свого старого батька алкоголіка. Не боятиметься свого, вважай, колишнього чоловіка Дмитра. Не боятиметься глядацького залу — більшого ніж на вісімдесят душ — у Будинку дитячої творчості. Тільки рук на горлі боятиметься, як тоді… І, хоча дні її життя вже відміряні, це станеться ще нескоро.
А поки що в неї — перший маленький тріумф. В аматорсь кому театрі "Трясиспис" прем’єра вистави "Дорога Зради".
Глядачів прийшло значно більше, ніж їх може умістити невеличкий зал. Прийшли просто цікаві. Прийшли друзі.
Прийшли не тільки друзі…
На сцені — такі самі стільці, що й у глядацькому залі.
Тільки стоять не рядами, а навколо столиків. Вочевидь, задумана кав’ярня, оскільки в кутку зроблено щось на зразок шинквасу з пляшками. Убозтво темної сцени нібито підкрес лює безнадійно аматорський рівень дійства, що має відбу тися. Але маленький зал переповнений, молоді люди, кому не вистачило місця, сідають на свої рюкзаки й портфелі просто на підлозі. Панує урочисте збудження, як перед виставою у справжньому теaтрі.
В залі гасне світло, освітлюється сцена. Спектакль роз почався. На сцену вийшов артистичний хлопець у довгому шарфі, певне, філософ, і хлопець в окулярах без скелець, либонь, зануда. До шинквасу стала дівчина. Перший хлопець бере чашечку кави і з газетою сідає за столик, поклавши ногу на ногу. Другий також бере каву i, хоч вільних місць багато, сідає поряд із першим, не спитавши дозволу. Певний час панує мовчання, а потім між ними йде приблизно така розмова:
— Мене зрадила жінка.
— I що її до цього змусило? — питає він, не відриваючись від газети.
— У вас дивний погляд на проблему. Мене зрадила жінка!
Ви розумієте! ЖІНКА! ЗРАДИЛА! А ви питаєте: чому вона так зробила.
— Українці весь час зраджують. Скільки живуть, стільки й зраджують. Чого ви розхвилювалися?
— Українці — так! Але ж не українки! Українки на весь світ славилися красою лебединої вірності. За чоловіком — у Сибір! На Колиму! На Далекий Схід! А не в гречку, якщо чоловік на місяць поїхав до мами.
— Ви щось наплутали. В Сибір услід за мужем — це московки. А на місяць від жінки до мами — то це таки по українськи.
Зал небайдужий до вистави. Глядачі сміються, аплоду ють. І тільки високий чоловік із гарним утомленим обличчям застиг біля виходу, пропускаючи всередину нових глядачів, а сам лишаючись на порозі. Поряд — жінка, яка також не хоче заходити в зал, хоч там видно краще. Вона витягає шию і стає навшпиньки, стежачи за грою акторів аматорів. А грають вони весело й невимушено, артистично жестикулю ючи і легко стрибаючи по столиках і стільцях.
— Якщо ви хочете знати, зрада — це свобода.
— Хто вам таке сказав? Зрада — це гріх. Гірші за зраду тільки вбивство і самогубство.
— Це за вашим християнством.
— А ви хіба не християнин?
— За вашим християнством і свобода — гріх.
— Що означає оте "за вашим християнством"? Ви зра дили нашій християнській вірі?
— Коли зраджують нас, то це гріх. Коли зраджуємо ми, то це свободa.
— Панове, — озвалася дівчина біля шинквасу, — чи не бажаєте по чарочці горілки "Зрада"? Ми маємо експортний варіант.
— А горілки "Свобода" у вас нема?
— Або горілки "Гріх"?
— Горілка — завжди гріх, чи вона "Столична", чи "Пше нична", чи "Гетьманська", чи "Московська". Тому вона так солодко п’ється, хоча й гірка, — сміється барменша.
— Це як кому. Кому солодко, а кому й гірко.
Вона наливає обом по чарці горілки, обоє із задоволенням перехиляють. На сцену витягають величезний макет пляшки з горілкою, на етикетці якої латинськими літерами написано:
ZRADA Made in Ukraine.
— Того в нас в Україні й життя немає, що зрада стала нашою національною етикеткою. Ми зраджуємо і друзів, і ворогів, і подружжя, і навіть себе. Нас у світі знають, як зрадників!
Гарненька барменша стежить за розмовою відвідувачів. Іноді крутить пальчиком біля скроні, іноді показуває:
"Клас!", також стрибаючи по столах і стільцях.
— Ви помиляєтесь, пане Зраджений, Нас не знають у світі, навіть як зрадників.
— Ну тому й не знають, що ми весь час зраджуємо…
— А ви ніколи не задумувались, чому люди зраджують?
— Як це — чому? Що за підступне, провокаційне питання?
— Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне.
Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?
— Через вроджену зіпсутість… через брак належного виховання… через погані приклади зусібіч… і взагалі!..
— А от і не "взагалі"! Люди зраджують тому, що бути вірним не ви гід но! Вірність ажніяк не винагороджується в цьому світі, і особливо в Україні.
— То, по вашому, вірність можна купити за гроші, а зрада — там, де погано заплатили?
— Ні, зрада може бути й там, де заплатили добре, якщо хтось заплатить ще більше. І не обов’язково грошима.
— Панове, — озвалася барменша, — ви вже вибачте, що я втручаюся, але ви дискутуєте дуже голосно…
— Гаразд, ми будемо тихше.
— Вибачте нам.
— Вибачаю. Я бачу, вас дуже цікавлять питання вірності й зради. То запрошую вас на виставу, що почнеться тут за кілька хвилин. Чи не допомогли б ви посунути столи й стіль ці, щоб звільнити сцену?
Філософ і Зануда хутко звільнили середину невеличкої сцени і винесли двоє віденських стільців, круглий стіл і таб личку на підставці з написом "Тісна радянська кімната зразка п’ятдесятих", а самі посідали на край сцени, звісивши ноги вниз.