Спочатку відвезли Наталю Никонівну. Тепер везуть додому Ларису з Ярославом.
— Ось клініка Женикової мами, — сказала Вікторія, коли вони проїхали повз старовинний особняк за парканом, зусібіч оточений новими будівлями. І синій лікарняний ліхтар в одному з вікон горить особливо зловісно, і всім стає моторош но, і назад, відвізши Ларису з Ярославом, Дмитро їде вулицею Артема.
— Давй покатаємося містом, тату, — просить Вікторія.
Дмитро згодний. Завтра вихідний. Він теж не від того, щоб поїздити порожніми нічними вулицями. Він часом у такий спосіб лікувався від нестерпної журби у ті півтора роки, коли його дівчата пішли від нього, і ті нічні прогулянки розвіювали тугу краще, ніж горілка.
— Поїхали, доню. Тільки май на увазі: скоро та грізна година, коли в цьому місті трапляється більшість лих.
— Трошки, тату! Зараз тільки пів на другу… Як ти гадаєш, що мамі хотіла передати її мати?
— Схоже, про це ми так і не довідаємось. Я більше згоден із твоїм припущенням, ніж із Ярославовим… Та це не так і важливо… Важливіше, як маємо реаґувати на злочин проти Вероніки. Але про це ми думатимемо потім… А поки що давай півгодинки поїздимо містом без думок.
— Давай. Тільки ти вже от от з’їдеш на Хрещатик і будеш підніматися на Печерськ. Краще не їхати туди!
— Так, я теж не хочу до сірого будинку. До того ж, я там уже був сьогодні.. себто вчора… Куди поїдемо?
— Прямо — Печерськ, праворуч — Червоноармійська, я її ненавиджу.
— Я теж.
— Ліворуч — Поділ. Маму погубив не Поділ, а Печерськ…
Поїхали ліворуч. Принц у казці теж, здається, їхав ліворуч.
Дмитро повернув по Хрещатику ліворуч, повз філармо нію, а потім — знову ліворуч, на Поділ. Промайнули темні парки, гойднув хрестом угорі підсвічений Володимир і швидко зник у темряві. Праворуч пропливла сонна Поштова площа, і вони в’їхали на яскраво освітлену вулицю Сагайдач ного, де ще й досі вирувало нічне життя.
— Поверни на набережну, — попросила Вікторія, — не треба їхати на Контрактову.
На Ігорівській було темно, і Дмитро ввімкнув фари.
Зрадливе місто, знане не з фасаду,
В тобі такі провалля небуття!
Не розібрати, де любов, де зрада,
Де світлий гріх, де чорне каяття…
— Це вірші…
— Так, його…
— Ось тобі набережна…
— Дякую, тату… Доїдемо до колишнього причалу номер сім, а потім — до Житнього, і — по Глибочицькій додому.
— Гаразд, доню. Як скажеш.
Дмитро злегка натис сирену, коли вони проїхали повз ТУ відреставровану кам’яницю, і тоді Вікторія сказала:
— Як ти думаєш, тату, бабуся Марія могла вбити твого батька? А може, вона щось зіпсувала в його мотоциклі? Ти так не думаєш?
— Я так не думаю, Віко, — різко відповів Дмитро. Знову вона про це! Навіщо це тут і зараз?
— А ти знаєш, тату, діда Івана вбила я… Не те що вбила, але я зробила, щоб воно так вийшло. Коли ми в’їхали в ту хату, ще не було закінчено ремонт і не були приварені ґратки на одному з балконів. Мама замикала на ключ ту кімнату. А я, можна сказати, навмисне одного дня залишила її незамк неною. Дід погано орієнтувався в новому домі…
Довго їхали мовчки. Нарешті Дмитро заговорив:
— А мама знала?
— Ні! Вона б цього не зрозуміла. Хоч він "ненормативив" її мало не щодня.
— Не знаю, чи простить тобі Бог, а я… не беруся судити тебе, доню.
Далі вони їхали мовчки вздовж трамвайної колії. Глибо чиця також була яскраво освітлена, а з обох боків темніли прадавні Щекавиця й Хоривиця. Потім старовинні київські гори лишилися позаду, з обох боків спливли старі сонні фаб рики. А потім стара "Лада" кольору березневої ночі знову виїхала на вулицю Артема і повернула ліворуч, до Львівської площі.