Лемки в горах казали, що Марко такий, бо він материнського слова не послухав.
В долині ляхи казали, що то він такий собі, бо в нього матір відьма, що вона, мовляв, на нього чари наслала. Останні помилялись — Катерина була із старого роду збійницького Боволяків і відьмацтвом не займалась. Навпаки, була вона жінка богомільна і ніколи не одступалась від церкви своїх батьків.
А зійшлась вона без шлюбу із шляхтичем Рибіцьким, коли в нього служила ключницею. Той мав гарні землі в долині і табуни добрих коней.
Опинилась Катерина в долині, бо лишилась одна. Вона була вже на виданні, коли їх рід спіткало нещастя — всі чоловіки полягли в боях на угорському боці. Другого літа впала пошесть на бидло. Одна коза строката й круторога вижила. А весною третього року спалахнула морова хвороба.
Довелось Катерині поховати усіх родичів без попа і дяка, бо й тих прибрала страшна хвороба.
Отоді Катерина забила двері хижі, поцілувавши дзвінкі їхні дошки, перехрестила та поспішила в долину, тягнучи за собою на мотузці рябу козу.
Тупотіла ратицями рогуля-коза, вим'я якої пружно метелялось над курним шляхом. Та молока давала мало — хіба ж ялова добре доїтиметься?
Коли стала служити панові, то берегла свої груди від дотику чиїхось рук — знала, що тільки хто покладе на її голі груди руку, то вже матиме над нею всю силу.
І так сталось, що пан підійшов якось, коли вона прала, наклав гарячі пальці на її груди.
Із звичайної челядниці, що поралась то біля корів, то біля свиней, то на кухні біля загального казана, її перевели до покоїв.
Син народився у Катерини тоді, коли у пана Рибіцького гуляла вся навколишня шляхта. Гуляли й радились, чи йти турка воювати, чи вдома сидіти. Вирішили, що турка треба обов'язково воювати, але ще багато справ удома, і тому тепер немає часу для походу. А Катерина під нагоду схопила немовля і подалася з двору за найближчий шпиль. У похиленій церкві охрестила свого первістка Марком. А хрещеними були двоє старезних-престарезних жебраків.
Отож, повторюємо, не пан, а пані перша звернула увагу на смагляву, чорнооку дебелу дівчину. Сама ж пані була білошкіра, немовби сметанна, очі блакитні, величезні й широко розкриті, малесенькі коралові вустоньки ледь розтулені і білі зубки аж світилися. Тільки між верхніми передніми зубами мала широку щілину. І народжувала вона своєму чоловікові одних доньок. І дивне диво — зовсім не старіла і не блякла від пологів. Челядниці-ляшки казали, що вона не старіє, бо відьма.
Пані питала Катерину, чи не чула вона, що про неї бовкають слуги. Але Катерина мала голову і відказувала, що їй це важко второпати, бо вона, мовляв, ще погано знає мову. А пан помітив Катерину, як вона була в нього вже ключницею і тримала в хватких руках не лише ключі, а й усіх челядинців.
Понесла Катерина шляхетське сім'я від першого разу, і народився в неї смаглявий, як і вона сама, хлопчик. Від батька успадкував блакитні очі й випнуту нижню щелепу. Пані не те обурило, що Катерина понесла від її чоловіка, а те, що сина народила. Зчинила сварку, ще й ксьондза напустила на чоловіка, щоб Катерину вигнати з двору. Але пан Рибіцький спитав дружину — хто ж тоді господарюватиме?.. Може, вона, його жінка, дасть раду і корівні, і волівні, і ставкам, і всім челядинцям?..
За той час, що Катерина спустилась з гір, вже трьох сусідів-шляхтичів пустили по світу в одних ходаках вірні їхні слуги та спритні лихварі. А Катерина не прогавила жодної нагоди, щоб збагатити, укріпити, упорядкувати маєток. Пані такі слова видалися справедливими, і вона змовкла. Катерина лишилась господарювати.
Серед кодла дітей, що завжди камешились на подвір'ї, пан Рибіцький вперше відрізнив Марка у років чотири. Схожих на пана дітлахів було багато, але тільки Марко мав такі пронизливі блакитні очі та випнуту щелепу. Та однак не за блакить признав пан свого байстрюка.
Чотирирічний Марко настромив на лозинку грушу-падалку і різко цвьохнув правицею. Груша аж захурчала і збила зі стріхи горобця. Пташина впала набік, стріпувала крильцями і дригала тонюсінькими лапками... І перше, ніж горобчик очуняв, Марко примчав до здобичі і вчепився в неї гарячими хваткими пальцями.
З того дня пан Рибіцький весь час його при собі тримав. Дозволяв, незважаючи на малі роки, скакати в сідлі і без сідла, іграшковим мечем рубати й протикати солом'яне опудало.
А коли Марко трохи підріс і на полюванні, ледь витягли на камінь мисливську кушу, припечатав на місці здоровенного зайця, пан Рибіцький почепив Маркові на шию срібного ланцюжка. Малий від нагороди та хвали ще більше старався і вдень зі зброєю був, і вночі снив. Так скрізь з собою тягав Марка і вихвалявся ним. У костьолі Марко бачив лицарські доспіхи на стіні всередині будівлі.
Та ось сталась веремія з безбожними турками. І король повів шляхту на загин в південні краї. Полягло тоді чимало лядського лицарства від гострої шаблі та захлинулось в тугих арканах. Багато дворів і замків шляхетських занепало після того страшного погрому чи то у Валахії, чи то на Балканах.
Потрапив у полон і пан Рибіцький, опинившись аж у Криму в рабстві у якогось мурзи.
Однак в маєтку пана Рибіцького все йшло по-старому" ніби пан нікуди і не йшов воювати.
Коли Марку виповнилось тринадцять років, піднялась Катерина в гори і домовилась із збійниками, що вони не зачеплять її сина і челядинців-ляхів, коли ті гнатимуть волів через гори. Казали люди, що збійники її послухали — навіть провідників дали. Правда, одні казали, що вона чимало повновісних грошей срібних празького карбування їм відвезла. Інші казали, що вона пообіцяла їм віддати кожного десятого вола.
І її отрок Марко разом із челядинцями-ляхами пригнав з-за гір чималу череду вгодованих галицьких волів. А відомо, що на краківських торжищах вгодована воловина коштувала дорожче, аніж хороша телятина. Говорили, що учинити це діло Катерині порадив лихвар-вірменин з містечка. Що ніби він і срібло їй позичив, і папір на те срібло переказав до своїх одновірців-вірмен у Львові.
Восени Катерина сама вибралась до Львова і одержала по листові гроші у вірмен, передала викуп з купцями до Криму. Знов казали люди, що вона сама б до того не додумалася, якби не старий вірменин-лихвар. Кажуть, що вона його полюбовницею була. Але дітей не було в неї за весь час. І до всього, цього перелюбу ніхто напевне не міг довести.