Вчора він попросив матір, щоб вона збудила його не пізніше дев'ятої. Ну а вона, як завжди, пожаліла його і розбудила після десятої. І тільки прокинувся, згадав про дівчину, з якою він вчора домовився зустрітись, щоб змалювати її.
Коли поспішав до неї, то його здибав водолаз Борис. Він був з тієї водолазної команди, з якою художник познайомивсь на будівництві Канівської ГЕС.
— Художнику, привіт! Ти що так кволо чапаєш?!— прихопив його за лікоть здоровенний водолаз і сяяв посмішкою на всі зуби.
— Та... Вчора познайомився з такою дівчиною, що й не знаю, прийде вона чи ні...
— До вечора ще далеко, а ти вже в хандрі... Так же не можна від рання нудитись...
— Та ні... я з нею домовився на ранок. Оце йду.
— А, зрозумів. Куди ж ти — на пляж чи в ліс поїдеш?
— Та не знаю... Боюсь, що нічого... з цього не вийде.
— Та слухай, чого ти весь час нервуєш? Як не вийде, давай до нас! Ми тебе чекаємо годину. У нас свій "газик". Буде та робота—самохідка затонула біля Трипілля. Важке місце, течія. Можеш репортаж чи серію, як там у вас зветься, зробити. Місце чудове. Я й сам би намалював, якби вмів.
— Добре, чекайте через півгодини. Буду. Вона, без сумніву, мені збрехала і не прийде. Вони останнім часом щось не приходять... Чи старий я став, чи що?.. Скажи, я з того часу дуже постарів, як ми бачились?
— Такий, як був, такий і є. І борідка та ж, і не полисів. Тільки наче очі якісь сумніші стали...
— А... Довели мене оці всі! Ти знаєш, я ж розлучився, і, хоч все скінчилось, а я ніяк собі місця не знайду...
— Тут я нічого порадити тобі не можу. Одне тільки скажу, ти кинь усе! — Борис ляснув його по худому плечу.— Ти ж вільний художник! Поїхали з нами. Там оформиш щось, там когось в газету намалюєш. Кубрик буде, чифан тобі завжди буде. Ти ж знаєш, що Юхим Юхимович тебе любить. Їй-богу, давай з нами!
— А й правда, кину все й поїду з вами. Набридли всі вони мені, не можу вже. Так і скажи хлопцям, нехай вони почекають мене... Я їй зовсім і не вірю. А от сказав, що прийду, значить треба прийти... Але якби ти знав, яка дівчина! Яка дівчина! Просто богиня! Я просто здурів, як заговорив з нею. Слухай, ходімо подивишся!..
— Ти не знаєш напевно, чи прийде вона, чи ні, а мені треба ще для хлопців сигарет міцних купити. Так що ми чекаємо на тебе!
Отож художник поспішав на побачення, хоча лаяв себе за це і був переконаний, що дівчина не прийде.
Тому аж припинявся, коли вгледів її під рясною горобиною. Вона якраз потяглася до квітучого оранжевого кетяга і наче підіймалась і підіймалась, таке було в неї гнучке й довге тіло. Відкинулася в попереку і відхилила голову з купою попелястого кучерявого, мов пінного, волосся.
Художник привітався у спину:
— Доброго ранку!
І зразу ж вилаяв себе: "Ну чого я не почекав, поки вона повернеться?"
Вона плавко опустила руку з оранжевою китицею і поволі розвернулася до нього, розкрила великі сірі очі і здивовано підняла брови.
— Ранок? День давно! Я й попляжитись встигла. Ах, яка вода, молоко! — відщипнула ягоду від китиці і поволі піднесла до пухких вуст.
Художник вилаяв себе за те, що він зараз скаже, але таки сказав:
— Не їжте, вона в пилюці і, до всього ще, гірка. Горобина дозрівав пізно.
Вона ще відщипнула ягоду, ще ширше розкліпила свої величезні сірі очі і прожувала другу ягоду.
— А може, я люблю гірке?
Він подумав, що, певно, зараз скаже якусь дурницю, і вже відкрив рота. Та його врятував тролейбус: підкотився на кінцеву зупинку, зашерхотів колесами, зашипів і клацнув дверима.
Художник хотів пропустити її перед себе, але трапилось так якось, що вони зайшли разом. І він знову вилаяв себе за неоковирність. Пробив талончики і сів поруч неї. Вона трохи зсутулилась, як сіла, а тоді випросталась.
— Далеко їхати?
— Та так, далеченько, до кінця, а потім ще трохи пройти.
Вона знов широко розплющила очі, закліпала довгими чорними віями, підняла брову.
— Тоді я читатиму. Добре?
— Читайте, читайте... будь ласка!
Витягла з капронової сітки книжку, обгорнуту в папір, і знов зсутулилась і вп'ялась очима в текст.
Тролейбус підіймався вгору і спускався вниз по світлих серпневих вулицях. Де-не-де були купки людей біля лотків з овочами, і зрідка пробігали діти. А взагалі цей серпневий день барвився лише трьома кольорами: блакитним, зеленню та білим.
Художник посмикав себе за біляву борідку, покрутив вуса. Подумав: "Зроблю справжній малюнок! Що я, дурень? Її малювати легко й просто..."
Сонце підбилось добряче, як вони пройшли через зелене подвір'я і дитячий майданчик. На дитячому майданчику сиділи в затінку пенсіонери й забивали "козла". Дітлахи з'юрмились навколо калюжі на асфальті і споглядали здоровенного горбатого жука-плавунця.
Тільки підійшли до парадного, як з-за рогу вилетів здоровенний доберман-пінчер і просто їм в обличчя гарконув. Художнику заклякли ноги, але дівчина ступила до собаки, схилилась і проговорила:
— Ай-яй-яй, такий злий! Ай-яй!
Собака схилив голову набік, замовк на хвилю, але зразу ж отямився і знов гавконув з усіх сил. У парадному з'явився здоровенний молодик у майці і піжамних смугастих штанях. Він прихопив за обручку собаку і поглянув на художника й дівчину так, наче це вони, а не його собака зняли такий гавкіт.
Художник натис кнопку дзвінка і вилаяв себе: "Ну пропав, зовсім пропав! Добили мене ці баби. Все! Добили. От тепер я справжній неврастенік. І руки трусяться!.."
Відчинив вірний його друг лікар. Він завжди слухав художника, оглядав, а після чергового вислуховування казав йому:
— Змін ніяких ні в чому я не знаходжу. Просто треба заспокоїтись, молочка попити, свіжим повітрям подихати, по землі босоніж походити... Треба жити нормальним життям, а ти цією кавою та цигарками себе отруюєш. Пішли до молочного.
До молочного вони, як завжди, не доходили, а десь застрягали в кав'ярні чи в гастрономі і сьорбали каву, а то й коньячком бавились. Друг його нічого, він на добрий пуд з гаком важчий і в нього скільки кави, скільки коньяку не лий, наступного дня він веселий і жвавий.
Лікар відчинив двері і провів зразу до кухні.
Чиста й біла кухня. І зразу на стіл поставив пляшку коньяку і блюдечками брязнув.