Навесні повернувся із Криму пан Рибіцький.
Був геть висохлий, від шаленого сонця наче обгорілий, але очі лишились холодно-блакитні, і анітрохи в них не згасла завзятість. А в кінці зими Катерина народила сина, а пані Рибіцька, як завжди,— доньку.
На другого сина Катерини пан не схотів і поглянути, їздив він того разу на сейм до Кракова восени, а через рік привіз молодесеньку шляхтянку з грудною дитиною. Казав пан усім, що це жінка його товариша по кримському полону. А її чоловік ніби втік від погоні, та, на жаль, був уражений отруйною стрілою і помер. Пані, що й сама брехала повсякчас чоловікові, повірила всім панським оповідкам.
Але Катерина не повірила.
Спитала на конюшні, притулившись до пана тугими гарячими грудьми:
— Запишем Марка сином своєму братові Томашеві?
Пан Рибіцький аж слиною захлинувся. Старший брат пана Рибіцького, старезний і кволий Томаш, не дуже тримався за радощі цього світу і мав небавом відійти. Але землицею володів доброю, і маєток його був один з найкращих у цих краях.
— Не маю я над братом влади.
— Маєш, пане! Не хочеш на Марка записати — волієш на свого синочка від шляхтянки землю записати.
— Не можу я, бо ти грецької віри й до всього хлопка. Перейди в римську віру — попрошу брата.
— Молю тебе, пане, попрохай брата! Я тобі й твоїм усім дітям служитиму. До моїх рук і срібло, і золото липне, все добро. Все ваше буде — мені нічого не треба. Про сина свого подбай. Він справжній вояк — ніколи тебе не осоромить...
Але пан Рибіцький, так челядинці казали, відтрутив Катерину, скрутивши їй руку, і пішов у своїх справах до покоїв.
Челядинці дивувались, що пан заламав руку Катерині — в той час він вже підупав, а Катерина була при повній силі і жоден хлоп зі служби не міг її подолати...
За якийсь час привіз пан Рибіцький свого престарезного брата сивовусого та похнюпленого і обвінчав з ним молоду шляхтянку. І її дитину Томаш Рибіцький, як годиться,— всиновив. А коли брат помер, то пан сам усиновив свого "небожа" і зробився опікуном над маєтком молодої вдови.
Марко тим часом зріс на здоровенного, смаглявого, мов циган, парубка і височів, наче вежа, над своїми однолітками. Наступного дня по тому, як стало відомо про опікунство пана Рибіцького, Маркова мати засідлала двох коней. Приточила до одного паки із всякими лахами, а на другого посадила молодшого хлопця і повела їх на леваду.
Там її Марко боркав знаменитого угорського жеребця. А пан Рибіцький стояв біля плоту і давав поради. Побіч пана стояло двоє його челядинців-улюбленців — псар із двома хортами на сворі і конюх-татарин.
— Марку! Облиш коня! — наказала мати.
— Що трапилось, Катерино? — насторожився пан Рибіцький.
— Додому їдемо! Марку, ти чуєш чи ні? Коні осідлані, не барись. Попрощайся зі своїм татом, паном Рибіцьким, та й поїхали. Дорога важка!
— Що, як?! — пан Рибіцький почервонів, а сиві вуса, мов у кота, розпушились.— Що ти, хлопко, верзеш?!
— Пане! Ви добре знаєте, що мій Марко, то ваш син. Так само, як і панич Мілько. Обидва вони — ваша кров. Тільки панич Мілько від пані Мочар, а Марко від вашої ключниці... Коні ж, пане,— мої! Плата за працю. Задурно лише полонені в орді кізяки збирають, ви добре самі знаєте... Я вам господарство гляділа і гроші на ваш викуп добувала, поки ваша пані вам двох доньок подарувала...
Пан Рибіцький аж ногами затупав.
— Хлопка! Панські справи — то панські справи, і ти їх не руш! Забирайся геть!
— Марку! Не барись!!! Я прослужила твоєму батькові не один рік, і цього досить! Не хочу, щоб і ти в нього у пахолках кращі свої роки змарнував!
Але Марко хоч і спішився, і віддав конюхові вуздечку, однак не рушив до осідланих материнських коней.
— Як не хочеш бути вільним збійником, то лишайся панським пахолком... Але я твоя мати і лишаю своїй дитині одного коня. І ще ось до коня тобі, нерозумний синку, оця цяцька.
І вона висмикнула із паки багату турецьку шаблю. Пан Рибіцький аж шапкою об землю вдарив.
— Матко боска! То мого батька шабля! Де ти взяла її, хлопко?!
— У вірменина відкупила. А ви, пане, під заставу йому лишили колись, як у пана каштеляна на весіллі гуляли. І забули про батьківську зброю.
— Не позволям! Обмова на мою голову! Ганьба!
Пан Рибіцький висмикнув із піхов свою шаблю. Але його ключниця, перекинувши в ліву руку повід, виставила вперед довгоклюгого русинського списа.
— Як?!! — аж захлинувся пан Рибіцький.— На шляхтича зброю здіймати?!!
— А ви, пане, шаблю на жінку оголили!.. Гей, пане, лем би того не виділа... Ви, пане, здатні тепер хіба що шаблею вимахувати.
Рибіцький встромив шаблю у піхву і сплюнув:
— Хіба це жінка? Це ж русинська відьма, єретичка! Тьху! — І перехрестився.
А Катерина завернула коня на шлях і тоді лише вилізла на коня. Тільки тепер було видно, що вона знов вагітна. Але, певно, що не від пана Рибіцького.
Катерина Боволякова повернулась у рідні гори. Марко лишився в долині. Тільки його безкоровайний батько прогнав хлопця із свого двору. І все через той материнський подарунок — турецьку шаблю. Пан волів, щоб Марко віддав йому батьківську пам'ятку. Але Марко затявся...
Став служити Марко лядським купцям, що купували худобу в Галичині і переганяли до Кракова чи сіль на Волинь возили. Служив він купцям добре за помірну платню. Та його не любили ні купці, ні товариші по праці. Занадто був він гордий та задерикуватий.
Не знайшлося б корчми на тих шляхах, щоб він із челяддю чиєюсь чи й хлопами хоч раз би не побився. Бився завжди чесно і часто-густо побитого супротивника до тями приводив або й цирульникові платив, щоб той оживив переможеного.
— Чи не дурний?! Ще йому голова болить про своїх ворогів.
Марко бив себе в груди смаглявим кулаком і копилив, випнуту й так, нижню губу.
— Я шляхтич!! Я правдивий шляхтич із славного лицарського роду.
Тоді хтось із старших пастухів говорив:
— На шляхетство тре папери мати... І найголовніше те, що шляхта не працює. Вона як свого двору не має, то в чужих палатах п'є-гуляє!
На такі слова Марко не наважувався відповісти бійкою. Але йому від такої правди аж джмелі в голові гули і зір червоною пеленою заступало. І тоді він або йшов пиво пити на останні шеляги, або свого коня мив і пестив, якщо в гамані не дзвеніло. У борг не пив. Не любив до ненависті когось про щось просити.