— Як смакуватиме, то згадаєш, а як буде глевке — полаєш. А все згадаєш. А оце — твоєму джурі молодому. Нехай носить на здоров'я.
Омелько приклався до ручки господині і, прокашлявшись, проказав:
— Господине моя, матінко! Як збрехати, то де й слова беруться. Як хочеш добру річ висловити, то й слів обмаль. Тому просто тобі кажу: ти наша щира рятувальниця. Вклоняюсь тобі і дякую. Омелько низько вклонився і відступив на крок так, що малий опинився перед Уляною.
Він озирнувся на Омелька: "Що робити? "Але Омелько тільки посміхався. Тоді малий ступив уперед, схопив обома руками руку господині, і поцілував і майже прокричав:
— Спасибі! Спасибі!
І всі весело засміялись.
А за мить вже козак і хлопчик вилетіли з двору і помчали до Роставиці, до броду.
Переправились через річку, проскакали до лісу, потім лісом зробили гак і знову переправились через річку, але іншим бродом. Отут їх і Бубка наздогнав.
І тепер, вже з Бубкою, вони з'явились на торговищі. Не звертаючи ні на кого уваги, Омелько підігнав коней до воза, з якого кушнір продавав і смушки і шапки.
Не злазячи з коня, Омелько переміряв кілька шапок, поки не вибрав собі волохату сіру кучму. А малому купив чорну мазницю з червоною стрічкою та зеленим суконним дном.
Ще купив малому червоний пояс, теж не злазячи з коня. Скрізь, куди вони потикались верхи, люд швиденько відступав і навколо них утворювалась порожнеча.
На остаток Омелько з усією батовою знов опинився під палею, з якої шкірила зуби Іванова голова.
Він поставив Буланка впритул до палі. Поляскав коня по шиї, щось просвистів коневі на вухо і враз, ставши на сідло, звівся на весь зріст. Потягся до Іванової голови і настромив на неї свою стару шапку із червоним шликом.
Торжище завмерло.
Тільки було чути, як вовтузиться і рохкає порося в лантусі старенької кривої бабусі.
Все торжище тепер бачило Омелька.
— Християни! Ото, як молодиці без намітки, так і козаку — без шапки. Хто з Іванової голови скине шапку, того вхоплять три трясці і три пропасниці і три мари! Як сказав — так і закляв!
Омелько ніби похитнувся, змахнув руками і впав з коня. Людям здалося, що козак впав під коня. Але він завис на боці в коня, зачепившись ногою за сідло, а руками за чубок і шию. І тонко свиснув зразу ж!
Малий при свисті вчепився посильніше в кульбаку. Буланко з місця рвонув ускач. Лиско з хлопчиком — за ним і два сумні коні на аркані.
Поки люди на торжищі отямились, за кіньми і чорним собакою вже й курява почала опадати.
І до самого вечора з усього села ходили дивитись на шапку із червоним шликом. Та тільки й гомоніли про січовика-характерника та чорного одновухого пса, що, невідомо звідкіль, чи не з куряви, з'явився і так само зник.
12. П'ЯНІ СОРОКИ
Тільки один раз після торжища в Грушках вони заїхали до села.
Це вже було на правому березі Росі, нижче від впадіння Роставиці.
Село, на відміну від попереднього, охоплював невисокий вал, але з міцним і високим дубовим пакіллям.
Заїхали вони до знаменитого коваля, "великого майстра" — казав Омелько. А знаменитий коваль виявився веселим смаглявим молодиком.
Коваль удвох із Омельком взявся кувати дві гранчасті швайки, десь не менші ліктя довжиною.
Так старалися, так поспішали, що з них обох піт сіявся дощем і шипів на розпеченій до білого криці. Також вони удвох полагодили Омелькового мушкета. Розібрали його на частини. Виправили все, що треба, і знов склали. Ще й перевірили слабеньким холостим зарядом. Курок працював добре, як і раніше, заряд підпалювався миттєво. Омелько ковалеві не платив, а подарував фунт пороху і два лікті? ноту.
А зраділий коваль подарував їм у дорогу торбу плющеного вівса та козуб найкращого дубового вугілля.
І тут у коваля малий одягся у даровані шати — сіру свитку, ще зовсім нову, та постоли, прикрашені фарбованим шкіряним шнуром.
Від коваля вони пішли пішки справжніми потаємними стежками. Бо лише малий, і то, зрідка, сідав на коня — коли стомлювався або не встигав за швидкою ходою Омелька. А Омелько йшов не тільки пішки, а й босоніж. На собі він лишив шаровари.
Сорочку, каптан, шапку-кучму, квітчастий шовковий пояс — все ретельно згорнув і туго перев'язав мотуззям.
Сам Омелько тепер їв лише солону козлятину, жував світло бурштинові бульби любки.
Вчив малого висікати кресалом вогонь і розводити вогнище, майже без диму із ковальського вугілля. Як швидко варити для себе і для пса вівсяну кашу. Як запарювати дерть для Буланка і Лиска.
Коням Омелько давав лише по жменьці вівса, як пригощення. А так просто випасав у буйних травах глибоких ярів.
Тут ярів, що йшли далі на південний схід, ставало більше.
Ще Омелько почав мастити собі волосся на тімені та потилиці мастилом від Михводія. Коли воно засихало, він зразу ж відколупував його разом із крихким волоссям.
І небавом чубата голова козака зробилась гирява і строката — клапті рожевої пліші та кущі густої щетини і засмаглої до бронзи шкіри.
А на щоках стирчали лише кущики волосся, залишки від густої бороди. І теж плями рожевої, наче подертої, шкіри і довгі окремі волосини.
Вони спинялись тільки, щоб напоїти та погодувати коней та щоб малий зварив собі куліш.
Коли малий куховарив, Омелько або, спав або стружив чингалом пахучу золотаву дошку.
Спав тепер Омелько просто на землі, прикриваючись, якщо діло було вночі, киреєю з відлогою.
Та й лягав подалі від вогню і так, щоб на нього димом не тягло.
Вони все йшли і йшли.
Вони проминули непомітно повз два села. Попід самісіньким великим і багатим хутором провели у пекучий полудень коней по ложу пересихаючого ручаю. Прослизнули на вранішній зорі біля козацького зимівника. Часом, щоб пройти непоміченими біля самих осель, вони по півдня сиділи в заростях і чекали сприятливого вітерцю чи повороту сонця.
Омелько тепер майже не говорив із хлопчиком. Все мурмотів чужі чародійські закляття. Підстрибував через кожних десять кроків, спинявся і довго крутився на одній нозі, вигукуючи незрозумілі слова і викидаючи вперед руку із шаблею.
Займався тільки різьбленням дошки. Стружки ретельно збирав і кидав потім на вугілля. І тоді пахло наче ладаном. Поступово вирізав дерев'яного меча, точнісінько такого, як справжній. Все, як у бойового арабського меча — і довжина, і ширина і фігурна рукоять. Вже не із шаблею крутився — танцював із дерев'яним мечем.