Німа сиділа на стежці в поросі.
Михводій погупав до своєї хати, до кам'яного вогнища, складеного навпроти дверей.
Малий, попустивши руки, зачудовано і сумно споглядав німу дівчину.
Омелько торкнув його за плече.
— От тепер ми знаємо, кому Кринка приготував намисто з дукачем. Тобі від нього в спадщину дістався Лиско. І його сорочка на тобі. Значить, тобі й намисто їй дарувати! І Омелько протяг малому корали з дукачем. Щосили затискаючи в кулаці вузол шворки, на яку були насилені корали і дукач, хлопчик схилився до німої і поторсав її за плече.
Німа підняла заплакане, забруднене курявою обличчя. Дивилась каламутними очима на хлопчика і гірко кривила заслинені губи.
— На візьми! Це тобі Кринка купив. Він тобі пообіцяв і купив. — Щосили кричав малий і протягував їй намисто.
— Синку, та не репетуй ти, а то на торжищі почують. Вона глуха, все одно нічого не почує. Ти їй покажи, що намисто було в Степанових торбах. Так малий і зробив: показав пальцем на перекидні торби на Лискові і на ці корали з дукачем. Вони їй від того, мертвого (малий притис руки до грудей і заплющив очі) козака (показав вуса і оселедець).
Німа замотала головою: "Ні, ні, це не мертвого козака. "Це його (вона показала на Омелька.
Омелько тоді зняв торби з Лиска, виклав на спориш згорток із окулярами, книгою та іншими дрібничками. Покликав Михводія.
— Михводію, ти краще мене поясниш їй, що це Степан дарунки для друзів приготував, і серед них були оці корали.
Михводій сполоснув розмазану по руках золу у різанці, витер благеньким рушником і підійшов до викладених речей. Подивився, подивився та й почав на мигах втовкмачувати німій, що це їй корали з дукачем. Наказав їй встати і вмити обличчя.
Встала і, схлипуючи та стогнучи ніби, пішла до джерельця. Вмилась і повернулась до хати.
І взяла намисто із зціплених пальців хлопчика і, не розв'язуючи шворку, через голову надягла. Вперлась підборіддям у груди, скосила очі і намагалась роздивитись дукач зблизька. Отак, скосивши очі на дукач, почала посміхатись. Все ширше і ширше розтягувала вуста в посмішці. А тоді враз закрила обличчя руками і затрусилася в нестримному риданні.
Малий підступив до неї і почав гладити по руках, якими вона затулила лице.
Михводій простяг свою грубезну лапу, щоб забрати малого від німої. Але Омелько похитав головою: "Не чіпай. Нехай так буде. "І козак, і козолуп пішли до вогнища із вмурованим здоровенним клепаним казаном. Під казаном вже потріскував хмиз, і стрибали прозорі язички жовтого полум'я. А з казана крізь криваву воду вирячилось кругле козине око.
Михводій злив на руки козакові. І виніс старого, запраного, але чистого і пахнучого м'ятою, рушника.
Після того вони сіли в затінку піддашка, поставивши догори дном нову діжку. І Омелько на дно обома руками насип купу раків.
— Ех, якби ще пива до них. Або хоча б келишок оковитої! — Зі щирим і глибоким жалем проказав козолуп, роздираючи ракову шийку своїми кістяними товстенними нігтями.
— Як скажеш. — виголосив Омелько і, ніби із самої призьби, видобув коричневу полив'яну баклагу, затулену ліщиновим чіпом.
— Ой Баламуте, Баламуте, та хто ж тебе заступить, як тебе не стане? Тьху, тьху, тьху! — Сплюнув через плече Омелько. — Таке скажеш! За мною від самого ярмарку слід гонять. І який уже день… А ти таке патякаєш… А заміна буде. Чи не бачиш?
— Ой Омельку, Омельку, то тобі хочеться, щоб він тобі спадкував. А воно ж таке чутливе та тендітне, як дівчинка.
— Ее-е, не кажи, Михводію, дубочок мені в учні не пот-рі-бен. Моя нужда там, де гнучкість, чутливість і кмітливість потрібні!.. От я тобі розповім, як я його знайшов… Але спочатку неси срібні чарочки та пом'янемо Степана і всіх хлопців.
— Срібних немає вже… Програв у карти гультяям на ярмарку на Михайла…
— Диви, як давно ми з тобою не бачились. Тоді тягни глиняні та пом'янемо!
Пили оковиту з малесеньких глиняних чарочок. По третьому разу Омелько перевернув чарочку і тільки раками ласував.
Тут три червоні курки і зозулястий півень з'явились з-за хати. Потім два смугастих коти і худий, як смерть, високоногий, старий хорт. Вже вся морда була сива.
— Диви! — Здивувався Омелько. — Дудко ще живий? І ще зайців бере?
— Вже йому годі… Але курям від лисиці захист. Бояться. Щось маєш на думці, Баламуте?
— А коли я не мав на думці?
— Тобі хтось у пару потрібен?
— Твій небіж де?
— Та все пив та гуляв… Та заїдався зі шляхтою… А тепер у Грушках на торжищі стирчить.
— Добре, заїду в Грушки, подивлюсь… А зараз пошукай у себе в коморі, чи нема там якихось татарських лахів і чогось на ноги?
— На коли воно тобі треба?
— Зараз.
— Завжди ти поспішаєш! — Михводій перехилив чарчину, хукнув і заходився смоктати клешню.
— Я кажу: зараз.
— Спиною чуєш?
— Авжеж.
— Тоді нема мови — Михводій вихилив ще чарчину, важко встав із призьби. — Чортові ноги! Не слухаються. Якби не вони, і сьогодні б у Великім Лузі гуляв би… Багато їх?
— Як всі оклигали — семеро. Якщо не оклигали всі — п'ятеро.
— Ну, це не багато. Я з тобою стану — впораємо.
— Хіба я що кажу? Але село велике — багато свідків. Тоді тобі кидати хату і все начиння чинбарське і всі лахи. Як потім хлопцям з Лугу без твоєї допомоги?
— Твоя правда!.. Добра б йому не було! А так кортить, Омелечку, та висмикнути шабельку та розпанахати зайду до самого сідла.
— Ага, мені теж кортить, бо доїли вони вже мені до нутра… Та як лахи знайдеш, запхай у мішок, щоб і малий і німа не бачили…
— Обережний ти, сучий сину, Баламуте!
Тільки за Михводієм рипнули двері, Омелько покликав малого.
— Тут у нас буде бесіда в хаті з Михводієм. Сідайте з німою отамо під вербою і дивіться, щоб бува хто не підійшов непомітно. Раків їжте, скільки душа забажає… Та на коней, на коней поглядай!
І Омелько одним махом скинув із дна діжки ракові шкаралупи і насипав з мішка таку купу, що верхні не втримались і впали на спориш.
Малий взяв за руку німу, яка перестала плакати, і привів до хати. Вона набрала повну пелену раків, а малий цілий оберемок, і вони вдвох пішли під вербу. І там колупались з тими раками, кололи собі і дряпали пальці та губи, але вже розкошували від душі!
Омелько тим часом заніс перекидні торби в хату до Михводія. Почав розкладати на столі й лаві речі. Тут із комори через сінешні двері зайшов козолуп із пухлим, але легким, мішком.