— Ці шахвіри не з церкви. Вони з костьолу.
— А ще що?
— Ти повинен віддати хлопчика.
— Це всі вимоги?
— Ще ти повинен поїхати до Львова і витлумачити, що там говорить турок, бо не все зрозуміло, що він говорить.
— Зрозумів! Тепер слухайте, тільки не стріляйте, бо буде біда. Ніяких шафірів у мене нема.
— Турок признався, що ти їх у нього забрав.
— Ніяких турків не знаю!
— А той бусурмен, якого ти віддав моїм хлопцям?
— То ординець!
— Він признався, що він турок і що він тобі віддав шахвіри та інші коштовності.
— Ще раз кажу — шафірів ніяких не знаю. Хлопчик мені буде сином. До Львова не поїду — ніякої мови, крім нашої православної, я не знаю.
— Подумай! Рахуватиму до трьох. Ти сам виліз — тепер від нас живим не підеш.
— Підождіть, не стріляйте. Ви ж бачите, я без зброї. Хіба беззбройну людину вбивати можна?
— Ти не людина — ти архимник.
Омелько підвів руки вгору і проговорив не дуже голосно, рівним голосом: — Оберніться і подивіться!
І раптом той, що кинув коня і зброю і вже виліз на пагорб, щосили заволав:
— Та стріляйте! Він сатана! Він вас дурить.
Сотник теж закричав:
— Тихо! Хто тут кермує?
Але, побачивши сяючі кулі, один аркебузер з переляку шарпонувся, натис на гачок. Курок з тліючим? нотом клюнув поличку із затравкою. І лупонув гучний постріл, сповивши стрільця густим димом. І зразу ж сріблясті кулі кинуло струсом повітря на товстенний сук старої липи. Спалах сяйва і грім вибуху був такої сили, що малого на якийсь час осліпило і оглушило.
А Омелька хвилею повітря ще й на землю кинуло. Вибух розніс на дрібні тріски залишок найбільшої липи. А те кручене товстенне коріння горіло яскравим вогнем, наче зовсім сухе дерево.
На сусідніх стовбурах вибухом постинало всі гілки. По корі тих стовбурів, наче хто бризнув палаючою смолою, зміїлись язички вогню і підіймався блакитний димок.
І по землі мов хто розбризкав вогонь — горіло в багатьох місцях.
Всю погоню покидало на землю.
Хто очманіло сидів. Хто нерухомо лежав. Хто безтямно повзав.
Двоє коней лежало нерухомо.
Собак взагалі не було видно.
Сотник повзав рачки, щось ніби шукав у траві. А каптан і штани у нього в кількох місцях тліли, і від них ішов блакитний дим.
— Ну от — все скінчилось! Ось ваші шахвіри, ось вам ваший турок! — сказав Омелько і обійняв малого за плечі.
— Що це було, батьку?
— Наш порятунок. Сам пророк Ілля побив їх колесами своєї колісниці. — А хіба бувають у колісниці три колеса?
— Синку! Божеське людським не міряють. Швидко на коня! Бо нам ще їхати та їхати!
— А той кінь, гнідий, тепер наш?
— А то чий?!
І коли вони були вже на половині шляху до лісу, Омелько наздогнав гнідого коня. Без аркану, не злазячи з Буланка, прихопив чужого коня за вуздечку. І повели вони гнідого із собою в козацькі проходи.
Отак, вже о три-кінь, вони під'їхали до сосни, колись давно розбитої блискавкою. А в цю горобину ніч ще залишки старі було розколото навпіл. Від понівеченої старезної сосни на козацьку стежку їх вивів вірний козацький кінь Лиско.
10. КОЗОЛУП
Невидима стежка, кручена і звивиста, позначена тільки в кінській голові Лиска, вела їх зручним проходом між деревами, через трав'янисті галявини, зарослі опадки і піщані ручаї.
Чим далі вони посувались на південний схід, тим менше було слідів страшної нічної бурі. Менше відчувалось напруги в повітрі. От тільки коли у вузьких проходах Буланко і новий кінь торкались шиями, їхні гриви злітали вгору і якийсь час стояли сторчма. Тоді Омелько хрестився і проказував коротку молитву. Малий все повторював за ним.
Спочатку була сила-силенна поваляних вікових сосон. Де-інде й вивернутих із корінням.
Але поволі повітря ставало сухішим, легшим, напоєним пахощами свіжої живиці та розквітлої на піщаних горбах рожевої смолки.
Перед полуднем почав на них напливати гострий запах смолистого диму. У легкім тумані блакитного диму вони виїхали на здоровенну галявину. Одна велетенська сосна на краю галявини дотлівала.
Від галявини до узлісся буря проламала широкий просад. Товстенні стовбури лежали, потрощені, як цурпалки. За цими поваленими деревами відкривався вниз вільний прохід далі на широку рівнину.
— Тагануємо! Вогнище готове.
Вони зразу спішились і припнули коней до високого пня. Омелько миттю прилаштував вугря, загорнутого в траву, на тліючий стовбур сосни.
Скоро до смолистого диму почав додаватись запах смаженої риби.
— Батькуй Так смачно пахне, що аж у животі хапає.
— Потерпи. Боронь Боже, недопечену рибу їсти. Такі різі будуть, що й сконати можна.
Вони сиділи збоку від жару, щоб дим очі не виїдав. А коні стояли трохи навкіс від них. То зразу ні малий, ні Омелько і не звернули уваги, як всі три коня скинули голови, нашорошили вуха, роздули ніздрі. Тільки тоді Омелько схаменувся, як прив'язані коні почали вихати. Він схопився від вогню вже з луком і стрілою на тятиві. А коні просто обісіли — рвалися з прив'язі. Козак вискочив на повалений стовбур, щоб краще роздивитись, що там такого? І перелякано заволав малому:
— На сосну! Швидко! — Він тільки головою кивнув, на яку повалену сосну лізти.
Коні відчайдушне заіржали, рвонулись і відірвались. Помчали через галявину до лісу.
Малий навкарачки дряпався вгору похилим стовбуром. Він вже піднявся до перших гілок. І раптом послизнувся, і ноги його сприснули вниз. Але руками він вхопився за гілку і так і завис між стовбуром і землею.
І саме в цю мить від долини вилетів неймовірної величини вовк. Мчав просто до коней, що вже зникали межи сосон. Вовк рухався з такою шаленою швидкістю, що Омелько ледь встиг прицілитись у нього і спустити стрілу. Стріла влучила звіру ззаду в спину і вийшла вістрям з грудей під горлом.
Звір кілька разів перекинувся з розгону через голову. І на якусь мить застиг. А тоді враз ожив і почав підскакувати, мов якась страшна сила підкидала його над землею.
Він клацав слинявою кривавою пащекою, гріб кігтями і розкидав навколо себе траву, пісок, глицю і шишки.
Омелько вловив мить і одна за одною пустив дві стріли. Перша стріла прошила вовка від шиї до черева, а друга пробила око і застрягла у черепі. Звір витягся. Але все гріб і гріб передніми лапами пісок. Малий відпустив руки і впав на землю. Та зразу ж підвівся і, шкутильгаючи злегка, побіг подивитись на звіра.