— Ти таємний?..
Щось його за язик потягло і він відповів, навмання бовкнувши:
— Я чародій у війні.
— От добре! Я так і знала, що ти чарівник! Тоді обіцяй мені — ти продаси мене в дар-ель-кихаб!..
— Як хочеш… А ти краще мене розмовляєш арабською…
— Дурниці. Скоро і ти навчишся. Ти розумний!..
"Якого чорта я оце все згадую? Здуріти можна!.. Та мені ж треба проскочити через Оджаи шайтан — Жаровню шайтана! А я тут розлігся і її сороміцькі танці споглядаю! Вставай!" — Наказав собі. Але, як підслухала його думку, чорна чаклунка подала голос.
— Я теж пила сонне зілля. Мені треба було вгамувати хіть і не лізти до тебе. А тобі треба було будь-що добре виспатись перед походом. Караван приречено. Ти маєш врятуватись. Ти встанеш і нап'єшся верблюдячого кисляку. Він під корзиною для фініків. Я приготувала три очеретяних колінця. Якщо сили тобі не зрадять, то для покріплення вистачить білої очеретини. Якщо ослабнуть м'язи і суглоби, і ти впадеш на розпечений пісок — заковтай зілля з червоної тростини! Чорну… чорну… тільки тоді можеш розкрити, коли смерть тобі засмердить в лице і зблисне щербатим мечем перед очима. Зброя схована у щілині стіни… Не розплющуй, бо пропадуть всі мої чарівні танці!.. Ти розплющиш очі, як на гробниці закричить самиця ререга!.. Я поцілую тебе і піду…
Вона нахилилась до нього, і він відчув на своєму обличчі гарячі набряклі сосці її грудей. Вона цілувала його пальці. І що дивно — язик у неї був гарячий, довгий і шерхуватий, мов у теляти. "Е ні, щось тут не те!.. Це омана — у неї немає правої цицьки!.." — Не дивись, не дивись! Я зникаю, я зникаю!.. — Ще вона щось зашамотіла, замекала дивно і за мить почулось, як дзвінко посипались камінці у висохлий водовід-сегію. Він прислухався. Повна тиша. Навіть не чути тріскоту цикад з-за муру жилого кварталу. Та ось заквилив ререг на гробниці марабута. "Все! Час настав!" — сказав він подумки, розплющив очі і підвівся з долівки.
Прислухався, затамувавши дихання.
Тільки різкі крики самиці ререга, яка кружляла над цвинтарем.
Визирнув із вхідного отвору цього мертвого будинку.
Світло сліпить, випікає очі. Небо наче розплавлений свинець і ніби мерехтить якимись смугами. Тіні — чорним атраментом на вохристій кам'янистій землі.
Рвонувся на вулицю. Перескочив через вулицю. І швидко побіг попід стінами будинків і потрісканих мурів. Біг до цвинтаря. За гробницею марабута цвинтар спускався вниз до світло-рудої стіни. В одному місці, де стіна гостро завертала, у закутку, він знайшов той припас, який йому наобіцяла чорна чародійка.
Гарливо припасував на собі зброю і корзину з бурдюком та торбу із сушеною сараною, а три рурочки із зіллям надяг на шию. У кутку ще стояла плита вапняку. Відвернув плиту і побачив дірку. Якраз, щоб пролізти назовні. Присів навпочіпки та визирнув у діру.
Зразу під муром ішло дві-три сажені похилого кам'янистого грунту. У ньому й починалась щілина-спуск у долину Оджаи Шайтан. Упираючись обома руками у кам'янисті стіни крутого спуску-щілини, швидко спускався вниз. Гаряча глина й камені, здавалося, ось-ось обпечуть ліву руку до пухирів. Якісь три-чотири камінці з легким стуком покотились униз. І знов тихо… Не зчувся, як спустився на дно ущелини.
Ущелина тут ще не була така глибока, щоб зразу закрити своїм схилом від нього все місто-касбу. Звідсіля будинки виглядали наче купа зім'ятих бджолиних сот.
Ущелина спустилась ще нижче, розширилась. Її урвисті схили зробились крутішими і закрили від його очей і сліпучий білий пояс оборонного миру, і золотаві стіни будинків. Ось тоді й почався його шлях до Оджаи шайтан… Його не треба було вчити, як іти — він вже відбув три соляних походи. Ступав розмірено і читав "Отче наш". Закінчував і знов починав. Не затинаючись, не спиняючись, без перерви знов і знов!.. Знав, що навіть якщо його хто тепер і побачить, то ніяка куля його не дістане. А погоню хто за ним надішле? Ні один із рабів чи обранців, який пішов через Жаровню Шайтана, до Джерела Аллаха не доповз. А от це його не лякало — йому допомагала молитва. Та й чорна чарівниця йому наворожила удачу.
Сонце зависло білою нищівною плямою посеред розпеченого сріблястого неба. Тиснуло пекучим жаром згори на кожну смужку незахищеного тіла. Як він не загортався в блакитний літам, а промені знаходили шпаринку, то на шиї, то різали наче лезом по вилицях, то по переніссю. Не дуже високо, ліворуч від нього, широкими колами літала та велика самиця ререга, що кричала на гробниці марабута. І шкіру на пальцях, хоч яка вона вже була задубіла, а сонце пропікало вогнем. Відчував, що до вечора шкіра не витримає — геть пересохне, потріскається, і тріщини закривавлять.
Так було до полудня. А тоді вже почало і знизу смалити його, немов в'юна на сковороді.
Він притишив ходу на якусь коротку мить, щоб замінити козлині сандалії гострокутні на широкі (немов гусячі лапи) закруглені сандалії для ходіння по піску. Бо, нарешті, почався чорний пісок.
І коли він пройшов може з півмилі, він побачив першого висохлого негра. Він пройшов повз нього, не спиняючись. Вона його попередила: на чорнім піску, щоб не побачив — не спиняйся, іди далі! Він тільки одному здивувався — висохлий негр був зовсім голий. І його обвуглені мощі ніде не були ні подзьобані птахами, ні погризені звіром.
Не боявся дивитись на чорний пісок. Адже сонце від темного не відбивається. Але… але тільки не тут — очі йому виїдало не блиском, а шаленим жаром, що так і струменів від розпеченого піску.
Задер голову — на сріблястому небі ререга не було.
От тільки тепер почав розуміти назву цієї долини — Оджаи-шайтан — Жаровня шайтана. Це, дійсно, черінь печі сатани.
Хоч як важко було йому, а округлі широченні сандалії дали полегшення його ногам. Дивна річ — ні пити, ані їсти не хотілось. Дратував лише пекучий біль тонких смужок обпаленої шкіри на лиці, на пальцях.
Він думав, що робити з обпеченою шкірою, як побачив другого висохлого негра. Ледь не спинився, щоб краще роздивитись висохлого мерця. А тому, що це була чорна дитина. І знов він не побачив на маленькій мумії ні слідів звіриних зубів, ні пташиних дзьобів.