Майор одразу ж причинив двері й закричав на Капу:
— Негайно одягніться! Чому ви не по формі? Тьху, що я мелю!
Він сам побіг за шафу й став поквапно опоряджатися. Свинцов отямився від того, що Капа лила на нього воду з графина, а майор бив по щоках. Обоє були одягнені.
— Ну, ну, Свинцов,— казав майор майже ласкаво.— Визнаю, я трохи погарячкував. Ми з Капітоліною Григорівною працювали, було жарко, ну, трохи роздяглися, а ви без стуку... Вставайте ж, Свинцов, здається, все гаразд.
Свинцов зі стогоном підвівся й тепер сидів з витягнутими ногами, зіпершись спиною об тумбу стола. Він безтямно й насторожено позирав на майора, на Капу, на мішок, що валявся збоку.
— Ну як? — запитав майор.— Вже ліпше? Я бачу, що вже ліпше. Ви роздобули те, за чим я вас посилав?
— Там,— вказуючи підборіддям, хрипко мовив Свинцов.— У мішку.
— Там? — майор недовірливо глянув на мішок.— Що ж там, справжній труп лежить? — Його пересмикнуло.
— Не труп, а ці...— сказав Свинцов.
— Останки? — підказав Фігурін.
— Остатки,— погодився Свинцов.— Кістки.
— Ну ж бо, ну ж бо,— майор нахилився над мішком, розв'язуючи шпагат. Витяг уламок кістки, закруглений на кінці, поглянув на нього, поглянув на Капу, дістав ще одну кістку, знову глипнув здивовано, взяв мішок за дно і все висипав на підлогу. Кістки зі стукотом висипалися й утворили невеличку гірку. Окремо випав і відкотився убік продовгуватий череп.
— О майн готт! — чомусь не по-нашому вигукнула Капа і заплющила очі.
Майор підняв череп і стояв, вертячи його в руках і обмацуючи довгими тонкими пальцями.
— Свинцов,— суворо запитав Фігурін,— що це таке?
— Голова,— сказав Свинцов, стенувши плечима. Здається, він вже отямлювався.
— Не голова, а череп,— виправив майор.
— Ну, череп,— легко погодився Свинцов.— Що в лоб, що по лобі.
— І ви вважаєте, що цей череп належить людині?
— Хто візьме, тому й належить,— ухильно відповів Свинцов.
— Сержант Свинцов! — підвищив голос Фігурін.— Ви що з себе дурника корчите? Ви хочете сказати, що це череп капітана Миляги?
Свідомість до Свинцова повернулася, але він продовжував морщитись, даючи зрозуміти, що отямився ще не остаточно.
— А ви його бачили колись? — поставив він зустрічне запитання.
— Кого — його?
— Ну, капітана.
Майор, перезирнувшись із Капою, зізнався:
— Не бачив.
— Отож-то. А вона, Капітоліна, бачила. І може підтвердити: схожий. За решту не скажу, а усмішка викапана його.
Фігурін знову поглянув на Капу, вона непевно стенула плечима.
Майор замислився. Звичайно, Свинцова належало покарати. Але похорон призначено на завтра. Завтра похорон, і якщо карати Свинцова, де взяти відповідні останки? Хіба що покласти замість Миляги самого Свинцова.
19
На початку жовтня населення Красного помітно збільшилося — привезли, чи, як, можливо, правильніше висловлювалися місцеві жителі, пригнали евакуйованих з Ленінградської області. Це були жалюгідні й нещасні люди, переважно старі люди та діти, зігнані зі своїх місць. Вони півтора тижні протовклися в теплушках, двічі, як розповідали, потрапили під бомбардування і потім три дні сиділи під відкритим небом на привокзальній площі Долгова в очікуванні розподілу.
Коли розселяли приїжджих по хатах, Афродіта Гладишева, котрій припала маленька, суха, але дуже погордливого вигляду стара з шестилітнім онуком, розкричалася на всю околицю, що вона нікого до себе не пустить, що покійний Кузьма Матвійович не для того цей дім зводив і вкладав у нього душу, щоб тримати в ньому всіх підряд та вошей розводити.
Може, Афродіту ніхто особливо не став би й слухати, пожильців могли вселити й насильно, але стара, зазирнувши до хати, вилетіла звідти з виряченими очима й сказала, що в такі антисанітарні умови ніколи не піде, тим паче що вона не сама, а з дитиною, сином, між іншим, політпрацівника і фронтовика. І ще, дивлячись на Афродіту, вона додала, що краще жити в хліві зі свиньми, ніж у такому домі. Приголомшливе враження на стару справив, звичайно, дух, котрий все ще панував у хаті, хоча горщиків, які його спричинили, давно не було.
Афродіта з властивою їй непослідовністю збісилася ще більше й почала доводити, що ніякого такого духу в хаті немає, а навпаки, повітря в неї чисте, наче в сосновому бору. Сперечалася вона так завзято, ніби намагалася заманити стару назад, але та й слухати не хотіла й запитала голову, чи не може він підібрати їй щось інше. Голова звернувся до Нюри, вона поглянула на цю пихату стару, на внука її, такого гарненького білявого хлопчика, і, не роздумуючи, сказала:
— Хай живуть.
Стара й до Нюри увійшла непевно, придивляючись та принюхуючись, і поцікавилася, чи немає блощиць.
— Є тріньки,— соромливо усміхаючись, мовила Нюра.— Як же без блощиць?
— Що ж, у вас тут у всіх блощиці?
— Аякже,— сказала Нюра.— Де люди, там і блощиці.
Стара змирилася і почала розбиратись. Багаж її складався з двох великих жовтих чемоданів з латунними замками і чотирьох вузлів з усіляким скарбом, включаючи емальований горщик для дитини.
Чи то в рахунок компенсації за блощиць, чи просто так стара, не питаючись, зайняла світлицю і заявила, що спатиме з онуком удвох на ліжку, на якому Нюра колись спала з Чонкіним. Нюра здивувалася, але заперечувати не стала, сказавши тільки, що візьме собі одну подушку.
— А де ж ви спатимете? — запитала стара.
— Знайду де,— посміхнулася Нюра.
Стара, оцінивши Нюрину скромність, пом'якшала, почала розповідати, як вони важко їхали, ночами без гудків та світла, поїзд часто зупинявся, але ніхто ніколи не знав на скільки — на добу чи на хвилини, люди, боячись відстати, потребу справляли на ходу у відчинені двері.
Вона розповідала, що зовуть її Олімпіада Петрівна, а хлопчика — Вадик, він син її дочки, медсестри, а батько Вадика політрук Ярцев (за випадковим збігом, котрий буває лише в романах та в житті, це був той самий Ярцев, під керівництвом якого ще недавно Чонкін вивчав ази політ-грамоти).
— А вас як звати? — поцікавилася стара.
— А мене — Нюрка,— почула вона відповідь.
— Що означає — Нюрка? — невдоволено перепитала стара.— Нюрками кіз кличуть або кішок. Ви мені скажіть ваше ім'я та по батькові.
Після цього вона одразу почала звати Нюру на ім'я та по батькові — Ганною Олексіївною.