Не жалею, не зову, не плачу.
Все пройдет, как с белых яблонь дым.
Увяданья золотом охваченный,
Я не буду больше молодым...
— Будеш! — жадібно і спечно дихала Капа.
— Роздягнись! — наказав він, тремтячи від нетерпіння.
— Як? — здивувалася вона.— Зовсім?
— Зовсім! — сказав він і втік чомусь за шафу. Вражена, вона квапливо роздягалася посеред кімнати.
"Інтелігент",— думала, кидаючи підв'язки на стілець. Наскільки вигідно відрізнявся майор від покійного капітана Миляги, від цього брудного кнура, якого тепер Капа пригадувала з відразою. Адже ця брутальна тварюка ніколи навіть не поцікавилася її тілесною красою. Адже цей дикун валив її на диван, не даючи навіть скинути чоботи.
Капа роздяглася і в чеканні стояла посеред кабінету, відчуваючи, що покривається від холоду чи від пристрасті гусячою шкірою. Стало навіть якось незручно. А майор все ще сопів за перегородкою. Чути було, як щось тріснуло, і зі дзвоном покотився по підлозі латунний ґудзик.
І раптом з торжествуючим криком:
— А ось і я! — майор, наче кенгуру, вилетів у високому стрибку із-за шафи.
— Ой! — з жахом вигукнула Капа й закрила обличчя руками.
Майор був абсолютно голий і без ніяких відмінних знаків, але на його драглистому і в міру волохатому тілі сяяли лаком перехрещені ремені портупеї, а жовта кобура з руків'ям нагана, що стирчав з неї, ляскала майора по білому стегну.
— Що це? — ослаблим голосом запитала Капа, відриваючи від обличчя одну руку.
— Це? — знітився й почервонів Федот Федотович.— Це...— Він хотів пояснити.
— Ні, ні,— сказала Капа поспішно.—Я про ремені.
— І я про ремені,— ще більше знітився майор.— Я завжди... я ніколи... і ніде... без зброї...— задихався він, штовхаючи її до дивана.
А потім була буря, перед якою безсиле навіть перо Мопассана. Рипіли диван і ремені портупеї. І пливла стеля, і хиталася люстра, і падали стіни, і крізь гуркіт обвалу чувся відчайдушний вереск:
— А-а-а-а-а!..
Капа здогадалася згодом, що то верещала вона сама. Раптом все стихло, і невидима труба тонесенько програла відбій.
18
— Більшість людей не розуміє смислу нашої роботи,— казав майор Фігурін, неуважно водячи мізинцем по Капи-них кучериках.— Вони нас бояться, вони нас ненавидять, вони тихцем над нами сміються, вони перед нами запобігають, але не розуміють. А між тим,— він зірвався з дивана і, заклавши руки за спину, став походжати по кімнаті, розмірковуючи,— смисл у нашій роботі є, і смисл дуже глибокий.— Капа заповзла в куток дивана і сіла, підібгавши під себе ноги, прикриваючись долонями згори і знизу. А майор, захоплений власними міркуваннями, здавалося, абсолютно забув, що як для лектора він одягнутий не зовсім звично.— І не тільки глибокий, але й гуманний смисл. Ось уявіть собі, що людина без нас. Без нас вона живе, але як? Нудно. Вона не знає, куди себе подіти, і не знає, кому вона потрібна. Вона їсть, п'є, справляє природні потреби, ходить на роботу, лається з дружиною, але в неї весь час таке відчуття, що вона маленька людина, що нікому до неї діла нема. І ось приходимо ми. І ми кажемо людині: ти оточена ворогами. Поглянь, хтось намагався отруїти твою криницю, хтось хоче підірвати поїзд, в якому ти збираєшся їхати, хтось хоче вкрасти твою дитину. Ми кажемо: пильнуй, десь поруч з тобою твій ворог, він не дрімає. Ми кажемо, що це не просто ворог, не просто якийсь божевільний людиноненависник, ні, він пов'язаний з міжнародним капіталом, за ним стоять могутні сили. І людині стає страшно, але водночас вона починає сама себе поважати. Якщо на її життя постійно замахуються такі сили, значить, її життя являє собою колосальну цінність. Вона стає пильною, вона чатує, вона повсюди бачить ворогів, шпигунів, шкідників і диверсантів, і її повага до самої себе.сягає неймовірних розмірів. Тепер візьмемо якусь із наших жертв. Ну, припустимо, того ж Чонкіна. Ось жив собі маленький чоловічок. Нічого від життя не вимагав, окрім шматка хліба, даху над головою та молодиці під боком. Між іншим, нічого поганого не чинив. І раптом виявляється — він дезертир, і не лише дезертир, але й князь, а якщо князь, то, значить, був пов'язаний з якимись силами, і ось, на свій власний подив, з маленької, непримітної істоти він виростає до фігури міжнародного значення. Він стає центром величезної змови, ним цікавляться великі люди, і ви погляньте, яка з ним відбувається метаморфоза. Ми оголосили його князем, і в його погляді, в його поставі мимоволі з'являється щось величне. І він теперішнього свого становища на своє колишнє становище не проміняє. Ні, ні,— впевнено сказав Фігурін і покивав вказівним пальцем.— Ну, звичайно, у зв'язку з тим, що він князь, йому загрожують всілякі неприємності, але якби він залишався все тим же Чонкіним, хіба неприємності були б меншими? Навряд. Ну, уявіть, він просто Чонкін. Його заберуть на фронт і там приб'ють, як муху. Не знаю, скосить його сліпа куля або осколок, завалить під уламками якоїсь споруди чи потопить на переправі. В будь-якому випадку кінець його буде безславним і жалюгідним. А ми робимо його фігурою, робимо значною і примітною особою, ми, крім цього, самі проймаємося повагою до себе, і всім добре. І тепер спробуйте сказати оцьому Чонкіну, що князем його зробили помилково, спробуйте навіть його звільнити, він зовнішньо підкориться, звичайно, він взагалі звик підкорятися, але внутрішньо він буде розчарований. Так,— закричав Фігурін,— буде розчарований.— Тому що...
Договорити йому не дали. Двері відчинилися, і на порозі став Свинцов. Чоботи Свинцова до колін були обліплені глиною, з брезентового плаща стікала вода, за спиною теліпався намоклий мішок.
— Ага,— сказав майор,— нарешті з'явився.
Він тицьнув рукою туди, де мала бути кишенька для годинника, рука ковзнула по голому тілу. Фігурін опустив очі донизу, потім поглянув на Капу, яка з виразом жаху на обличчі скулилася в кутку дивана, перевів погляд на тупе лице Свинцова і раптом, усвідомивши все, заволав не своїм голосом:
— Хто дозволив заходити без стуку? Геть звідсіля!
Він з розгону вдарив Свинцова головою в живіт. І величезний Свинцов, вибивши двері, вилетів у приймальню й там, змахнувши руками, гепнувся, причому голова його виявилася під Капиним столом.