— Що ви,— сказала Клавдія.— Він ще маленький.
— І справді, я забув. Та, власне кажучи, я до вас не за цим. Вам Роман Гаврилович пояснив ваше завдання?
— Так,— відповіла Клавдія.— Отже, завтра на похороні я буду ніби вдова капітана Миляги.
— Так, так,— сказав Фігурін.— Похорон дуже важливий. Йому надається великого політичного значення. Треба, щоб люди побачили, яка чудова людина загинула від рук білочонкінської банди. І одна річ, знаєте, коли просто ховають якогось військового. Ну, загинув так загинув, сьогодні на фронті багато людей гине. Та інша річ, коли домовина стоїть, а над домовиною дружина, дитина,— він погладив Тимка по голові,— тоді це, знаєте, справляє набагато сильніше враження. Ми, значить, завтра поставимо вам стільчика в узголов'ї. У вас плаття чорне є? Ні? Дістанемо. Ну, й так особливо побиватися, звичайно, не треба, але було б добре, аби очі ваші все-таки були заплакані. Може, в хустинку цибулі накришити?
— Навіщо? — мовила Клавдія.— Я й так плакати вмію. Я коли в самодіяльності грала, то, бувало, завжди плакала, навіть режисер наш дивувався. Ось погляньте.— Вона напружилась, почервоніла, і раптом з очей її дійсно покотилися сльози.
— Чудово! — сказав Фігурін.— Дуже натурально.
— А я плакати не вмію,— сказав хлопчик.
— А тобі й не треба. Ти ж у нас мужчина. Ти тільки маєш стояти поряд з матір'ю і втішати її так, наче в домовині лежить твій батько.
Коли стемніло, Свинцов зібрав свою групу на узліссі. Було тихо. Накрапав дощ, і здавалося, що хтось ходить довкола й продирається крізь кущі. Темні постаті у мокрих куфайках стояли перед Свинцовим, він перераховував їх навпомацки.
— Ну, ходімо,— упівголоса наказав він і сам рушив першим.
Йшли навпростець скошеним полем, і ноги грузли в глинистому грунті. Час від часу Свинцов озирався, бачив, що решта йде за ним ланцюжком, намагаючись не відставати.
— Сержант,— запитав пошепки довготелесий Худяков,— запалити можна?
— Я тобі запалю,— сказав Свинцов, не озираючись. Він ішов, уважно дивлячись собі під ноги, але не бачив
нічого, крім тьмяно жовтіючої стерні. Свинцов стривожився, що вже поминули те місце, на яке вдень вказав Плечовий, і міркував, чи не розвернути всю команду та прочесати все поле шеренгою, аж раптом під ногою щось хруснуло.
— Стій! — скомандував Свинцов і нахилився. Помацавши по землі руками, він зітхнув полегшено:
— Здається, воно.— І повернувся до своїх супутників.— Всі сюди! Збирайте кістки й кладіть у мішок.
Супутники обступили Свинцова й схилилися довкола чогось невидимого.
— Чуєш, сержант,— тихо й здивовано сказав Худяков,— костомахи якісь такі величезні.
Свинцов і сам це помітив.
— Не твоє діло,— пробурмотів він сердито.— Бери, які дрібніші.
Але дрібних виявилося небагато, а великі важко відділялися від решти скелета.
— Ви, цеє, от що,— сказав Свинцов,— які завеликі, то об коліно.
Певний час крізь шелест дощу чулося сопіння кількох міцних чолов'яг та сухий хрускіт зламаних кісток. Наповнивши мішок до половини і зваживши його в руці, Свинцов наказав роботу припинити і додав до зібраного матеріалу крупний продовгуватий череп.
Наближалася північ. Капітоліна Горячева чергувала в приймальні, очікуючи повернення свого начальника. Все було спокійно. Двічі дзвонили з області. Першого разу запитали, скільки сосисок залишилося на складі. Капа сказала: "Шістнадцять". За другим разом поцікавилися, чи прибула вдова і що чути стосовно скарбу. Капа відповіла, що вдова із сиротою записалися до колгоспу, а скарб поки що шукають. їй відповіли: "Коли знайдуть, повідомте тестеві".
Обидві розмови були закодовані. У першому випадку довідувалися, скільки залишилось справ, не закінчених слідством, у другому — чи дісталася до місця Клавдія Воробйова та чи знайдено останки капітана Миляги. Тесть — Лужин.
Дзвонив жіночим голосом якийсь чоловік і сказав, що може надати цінні свідчення щодо Кур і л, але варто було Капі запитати прізвище того, хто дзвонив, як він поклав трубку.
Робити було нічого. Капа напилася чаю, дістала з шухляди пошарпану книгу оповідань Мопассана і заглибилася в читання. Захопившись, вона не почула, як увійшов майор Фігурін, і отямилась лише тоді, коли він поклав на її плече свою кістляву руку. Вона знітилася й хотіла сховати книгу назад в шухляду, але майор перехопив її, поглянув на обкладинку, прочитав прізвище автора. Хороший письменник, сказав він, правильно зобразив болячки сучасного йому французького суспільства, але класової суті зображених ним протиріч до кінця не зрозумів через обмеженість власного світогляду і не зміг вказати виходу зі стану, що склався. А вихід цей був тільки в об'єднанні й консолідації всіх прогресивних сил довкола робітничого класу, ось до розуміння чого Мопассан не дійшов.
Обговоривши з Капою достоїнства й недоліки творчості Мопассана, Фігурін висловив занепокоєння з приводу довгої відсутності групи Свинцова, запитав про новини і пішов до себе в кабінет дзвонити "тестеві".
Капа почала збиратися додому, але тут знову з'явився Фігурін і запитав, чи не хоче вона підтримати компанію і випити з ним по чарчині коньяку. Капа знітилася й сказала, що вона ніколи коньяку не куштувала, але від знаючих людей чула, що він тхне блощицями.
— Поширений забобон,— заперечив майор Фігурін.—
Коньяк — один з найкращих і найкорисніших напоїв. Він виготовляється з надчистих виноградних спиртів, на відміну від горілки, не містить сивухи, зміцнює стінки кровоносних судин і поліпшує роботу шлункового тракту. В мене, наприклад, дякуючи вживанню коньяку, завжди нормальні випорожнення,— сказав майор і посміхнувся інтимно.
Можливо, цей пікантний доказ видався Капі достатньо переконливим, вона зайшла до кабінету Федота Федотовича, а той дістав з сейфа почату пляшку, дві маленькі металеві чарочки й лимон. Підіславши чистий бланк протоколу допиту, він нарізав лимон тоненькими кружальцями з допомогою маленького складаного ножика, виконаного у формі жіночої туфельки, і пояснив, що закушувати коньяк лимоном придумав сам Микола Другий.
17
Події розвивалися стрімко. Вже після четвертої чарки Капа сиділа на колінах у Фігуріна, а він, нишпорячи рукою у неї під спідницею, читав, розгойдуючись, вірші улюбленого поета: