— Від цукру зуби болять,— заперечив Свинцов, усміхаючись.— А от, звичайно, сіллю б, та тютюнцем, та сірниками запастися треба. Але нічого. До Красного дочвалаємо, а там побачимо. Якщо все спокійно, забіжиш до Нюрки, на перший час чого треба візьмеш. Ну, пограєшся з нею наостанок. Залишатись не раджу. Зловлять. Згоден?
Щодо всього іншого Чонкін ще не обміркував, а зустрітися з Нюрою хоч ненадовго кортіло йому навіть дуже.
Вечоріло, коли підійшли до Красного.
Лишивши гвинтівку Свинцову, Чонкін вийшов з лісу з порожнім речовим мішком. Пройшов частину дороги берегом Тьопи, прокрався до комор, що стояли віддалік, і за ними надовго причаївся, однак звідти ні біса не було видно.
Перебіг до Нюриної хати, ткнувся у двері — зачинені. Хотів, було, полізти по ключ під дошку, та, зачувши віддалені голоси, придивився і побачив, що в сутінках біля контори з'юрмилися люди, а на дорозі, вкрита пилом, стоїть легкова автомашина.
"Невже знов мітинг?" — подумав Чонкін і, гнаний небезпечною для нього цікавістю, рушив спочатку до тину, далі — до хати Гладишева і швидко перебіг до машини, а вже від неї — до контори.
Люди стояли щільним гуртом. Чонкін звівся навшпиньки, випнув уперед підборіддя й роззявив рота.
На ґанку контори худий довготелесий німець у чорному мундирі й окулярах розмахував руками, вигукуючи:
— Селяни! Переможна німецька армія прийшла вам на допомогу і назавжди звільнила вас від влади більшовиків. Євреї і комісари ніколи більше не грабуватимуть вас. Німецьке верховне командування сподівається, що ви з вдячністю зустрінете своїх визволителів і добровільно здасте надлишки продуктів нашим уповноваженим.
Широко розставивши ноги, попереду всіх у своєму крислатому солом'яному капелюсі стояв Кузьма Гладишев.
— Правильно! — казав він, в потрібний момент плескаючи в долоні.
Чонкін позадкував до машини і, ніким не помічений, подався із села.