ЧАСТИНА ПЕРША
1
Було це чи не було, тепер вже точно не скажеш, бо випадок, з якого розпочалася (і триває майже до наших днів) уся історія, трапився в селі Красне так давно, що й очевидців відтоді майже не зосталося. Ті, які лишилися, розповідають по-різному, а деякі й зовсім не пам'ятають. Та й, правду кажучи, і не такий це випадок, аби тримати його в пам'яті стільки часу. Щодо мене, то я зібрав докупи все, що чув з цього приводу, і додав трохи од себе, додав, можливо, навіть більше, ніж чув. Врешті-решт історія ця здалася мені настільки кумедною, що я вирішив викласти її письмово, а коли вона вам видасться нецікавою, нудною чи навіть дурною, так сплюньте і вважайте, ніби я нічого не розповідав.
Трапилося це начебто перед самою війною — чи то наприкінці травня, чи то на початку червня 1941 року,— в цей, приблизно, час.
Стояв звичайний, спекотний, як буває в цю пору року, день. Усі колгоспники були зайняті на польових роботах, а Нюра Бєляшова, яка служила на пошті, прямого відношення до колгоспу не мала і була цього дня вихідна, поралася на своєму городі — підгортала картоплю.
Була така спека, що, пройшовши три рядки з кінця в кінець городу, Нюра геть зморилася. Плаття на спині й під пахвами змокріло і, підсихаючи, ставало білим і жорстким від солі. Піт затікав у очі. Нюра зупинилася, аби поправити волосся, яке вибилося з-під хустинки, і поглянути на сонце — чи скоро обід.
Сонця вона не побачила. Великий залізний птах з перекошеним дзьобом, затуливши собою сонце і взагалі все небо, падав просто на Нюру.
— Ой! — з жахом зойкнула Нюра і, затуливши лице руками, ніби нежива, повалилася в борозну.
Кабан Борко, який рив землю біля ґанку, відскочив убік, але, збагнувши, що йому нічого не загрожує, повернувся на те ж місце.
Минув певний час. Нюра отямилася. Сонце пекло в спину. Пахло сухою землею і гноєм. Десь цвірінькали горобці і кудкудакали кури. Життя тривало. Нюра розплющила очі і побачила перед собою грудкувату землю.
"Чого ж це я лежу?" — подумала вона здивовано і враз
згадала про залізного птаха. ,
Нюра була дівчина грамотна. Вона іноді читала "Блокнот агітатора", який регулярно виписував парторг Килін. У "Блокноті" недвозначно говорилося, що всілякі забобони дісталися нам у спадок від темного минулого і їх слід рішуче викорінювати. Ця думка здавалася Нюрі цілком справедливою. Нюра повернула голову праворуч і побачила свій ґанок і кабана Борка, який і досі рив землю. У цьому не було нічого надприродного. Борко завжди рив землю, тільки-но знаходив для цього придатне місце. Та коли знаходив негодяще, також рив. Нюра повернула голову далі і вгледіла чисту блакить неба і жовте сліпуче сонце.
Посміливішавши, Нюра повернула голову ліворуч і знову впала ницьма. Страшний птах існував реально. Він стояв неподалік від Нюриного городу, широко розчепіривши великі зелені крила.
"Згинь!" — подумки наказала вона і хотіла осінити себе хресним знаменням, але хреститися, лежачи на животі, було незручно, а підніматися вона боялася.
І раптом її наче струмом ударило: "Так це ж аероплан!" І справді, залізним птахом Нюрі видався звичайний літак "У-2", а перекошеним дзьобом уявлявся їй його нерухомий повітряний гвинт.
Ледве перелетівши через Нюрин дах, літак опустився, пробіг по траві і зупинився біля Федька Решетова, мало не збивши його правим крилом. Федько, рудий мордатий здоровань, відомий більше за його прізвиськом Плечовий, косив тут траву.
Льотчик, побачивши Плечового, розстебнув ремені, визирнув з кабіни і гукнув:
— Гей, дядьку, що це за село?
Плечовий нітрохи не здивувався, не злякався і, наблизившись до літака, охоче пояснив, що село називається Красне, а спершу називалося Грязне, а ще в їхній колгосп входять Клюквине і Ново-Клюквине, але вони по той бік річки, а Старо-Клюквине, хоча й по цей бік, належить до іншого колгоспу. Тутешній колгосп називається "Червоний колос", а той — імені Ворошилова. У "Ворошилові" за останні два роки змінилося три голови: одного посадили за крадіжки, другого — за розтління малолітніх, а третій, якого надіслали для зміцнення, спочатку трохи позміцнював, а далі як запив, так і пив доти, доки не пропив особисті речі й колгоспну касу, і допився до того, що в нападі білої гарячки повісився у себе в кабінеті, залишивши записку, в якій було лише одне слово "ех" з трьома окличними знаками. А що те "ех!!!" мало означати, так ніхто й не збагнув. Щодо тутешнього голови, то він хоча й теж п'є без просипу, однак на щось іще сподівається.
Плечовий хотів повідомити льотчикові ще якісь подробиці з життя довколишніх поселень, але тут позбігалися люди.
Першими прибігли, як звичайно, хлопчаки. За ними поспішали жінки, деякі з дітьми, деякі вагітні, а багато хто і з дітьми й вагітні водночас. Були й такі, в яких одне дитинча за поділ ухопилося, інше за руку, друга рука тримає немовля, а ще одне в животі дозріває. До речі, в Красному (та чи тільки в Красному?) жінки народжували охоче й рясно і завжди були або вагітні, або щойно після пологів, а іноді й наче щойно після пологів, а вже й знову вагітні.
За жінками шкандибали діди й баби, а з дальніх ланів, покинувши роботу, бігли й решта колгоспників з косами, граблями і сапками, що надавало цьому видовищу явної схожості з картиною "Повстання селян", яка висіла в районному клубі.
Нюра, котра все ще лежала в себе на городі, знову розплющила очі і звелася на лікоть.
"Господи,— сяйнула в її голові тривожна думка,— я тут лежу, а люди вже давно дивляться".
Схопившись на свої, ще не зміцнілі від переляку ноги, вона спритно пролізла між воринами тину і кинулася до натовпу, що поступово збільшувався. Позаду стояли жінки. Нюра, розпихаючи їх ліктями, стогнала:
— Ой жінки, пустіть!
І жінки розступилися, бо з Нюриного голосу розуміли, що їй конче треба пробитися наперед.
Далі стояли лави чоловіків. Нюра порозпихала і їх, примовляючи:
— Ой дядьки, пустіть!
І нарешті опинилася в першому ряду. Вона побачила зовсім близько літак з широкою смугою мастила аж по всьому фюзеляжу. І льотчика в коричневій шкіряній куртці, який, спершись на крило, розгублено дивився на люд, що підступав з усіх боків, і крутив на пальці потертий шолом з димчастими окулярами.