Поруч з Нюрою стояв Плечовий. Він поглянув на неї згори вниз, засміявся і сказав приязно:
— Ти дивись, Нюрка жива. А я думав, тобі вже кінець. Я ж ероплана перший помітив, авжеж. Я тут біля горба сіно косив, коли дивлюся: летить. І прямісінько, Нюрко, на твій дах, на бовдур просто, атож. Ну, думаю, зараз він його зчеше.
— Брешеш ти все,— сказав Микола Курзов, який стояв праворуч од Плечового.
Плечовий спіткнувся на півслові, поглянув на Миколу теж згори вниз, оскільки був вищим на цілу голову, і, подумавши, сказав:
— Бреше собака. А я кажу. А ти свого рота закрий та й не роззявляй, доки я тобі не дам дозволу. Втямив? А ні, так я тобі на язик наступлю.
Після того він зиркнув на людей, підморгнув льотчикові і, вдовольнившись враженням, яке справили його слова, вів далі:
— Ероплан, Нюрко, від твого димаря пройшов ото на вершок максима. А мініма й того менше. А коли б він твого бовдура зачепив, так ми 6 тебе завтра обмивали, атож. Я 6 не пішов, а Колька Курзов пішов би. Він до жіночого тіла цікавий. Його торік в Долгові в міліції три дні протримали за те, що він в жіночу лазню заліз і під лавкою сидів, атож.
Усі засміялися, хоча знали, що це неправда, бо Плечовий вигадав це зараз. А коли перестали сміятися, Степан Луков запитав:
— Плечовий, га, Плечовий, а ти, коли побачив, що ероплан за бовдур зачепиться, напудився чи ні?
Плечовий презирливо зморщився, хотів сплюнути, та нікуди було — кругом люди. Він проковтнув слину і сказав:
— А чого мені пудитися? Ероплан не мій, і димар не мій. Коли 6 мій був, може, й злякався 6.
У цей час один із хлопчаків, які вешталися в дорослих під ногами, приловчився і вшкварив по крилу палицею, від чого крило загуло, мов барабан.
— Ти що робиш? — заволав на хлопчика льотчик. Хлопчисько злякано пірнув у натовп, але згодом знову
з'явився. Палицю, однак, викинув.
Плечовий, послухавши, який звук видало крило, похитав головою і запитав у льотчика, приховуючи глузування:
— Свинячою шкірою обтягнуто?
— Перкалем.
— А що це?
— Така річ,— пояснив льотчик.— Матерія.
— Дивина,— сказав Плечовий.— А я думав, він увесь із заліза.
— Якби із заліза,— знову встряв Курзов,— його 6 двигун у вишину не підняв.
— Піднімає не двигун, а підйомна сила,— сказав відомий своєю вченістю комірник Гладишев.
За вченість Гладишева всі поважали, проте в цих його словах засумнівалися.
Жінки цих розмов не слухали, в них була своя тема. Вони розглядали льотчика, не соромлячись його присутності, наче він був неживим предметом, і вголос обговорювали його вбрання.
— Шкірянка, жінки,— чистий хром,— стверджувала Тайка Горшкова.— Та ще зі складками. Для них, певно, хрому не шкодують.
Нінка Курзова заперечила:
— Це не хром, а шевро.
— Ой, не можу! — обурилася Тайка.— Яке ж шевро? Шевро ж бо з пухирцями.
— І це з пухирцями.
— А де ж тут пухирці?
— А ти помацай — побачиш,— сказала Нінка. Тайка з сумнівом поглянула на льотчика й мовила:
— Я помацала б, так він, напевне, лоскоту боїться. Льотчик знітився і почервонів, бо не знав, як на все це
реагувати. 4
Його врятував голова Голубев, який під'їхав до місця події на бідарці.
Сама подія застала Голубєва в той момент, коли він разом з одноруким рахівником Волковим перевіряв бабу Дуню на предмет самогоноваріння. Результати перевірки були наочними: голова злізав з бідарки дуже обережно, довго намацував носком чобота залізну скобу, що висіла на дротині замість підніжки.
Останнім часом пив голова часто і багато, не гірше, ніж той, який повісився в Старому Клюквині. Одні вважали, що він пив, бо був п'яницею, інші гадали, що спричинилася до того сім'я. Родина в голови була велика: дружина, в якої постійно боліли нирки, й шестеро повсякчас замурзаних дітей, котрі без угаву билися між собою і багато їлгі.
Усе це було 6 не так страшно, але, на лихо, справи в колгоспі йшли кепсько. Себто не так, аби дуже погано, можна було 6 навіть сказати — добре, але щороку все гірше й гірше.
Спершу, коли від кожного двору все стягли в одну купу, купа та мала показний вигляд, і господарювати над нею 6ул о приємно, а потім дехто спохопився і пішов тягти* назад, хоча назад не давали. І голова відчував себе в ролі тієї жінки, яку посадили на купу барахла — вартувати. Оточили її з усіх боків і тягнуть кожен собі. Одного за руку вхопить, інший у цей час з-під неї ще щось висмикне, вона до нього — той утік. Що тут вдієш?
Голова страждав, опинившись у такому становищі, не розуміючи, що не він один винен у цьому. Він весь час чекав, що от-от приїде якась інспекція і ревізія, і тоді він одержить за все і сповна. З району наїжджали іноді різні ревізори, інспектори та інструктори, пили разом з ним горілку, закушували салом і яйцями, підписували посвідчення про відрядження і їхали собі. Голова навіть перестав їх боятися, але, бувши людиною від природи недурною, розумів, що вічно так тривати не може, наскочить колись Найвища Найвідповідальніша Інспекція і скаже своє останнє слово.
Тому, дізнавшись, що на околиці, біля будинку Нюри Бєляшової, приземлився літак, Голубев нітрохи не здивувався. Він зрозумів: час розплати настав, і приготувався зустріти його мужньо і достойно. Рахівникові Волкову наказав зібрати членів правління, а сам, пожувавши чаю, аби хоч трохи притлумити запах, сів у бідарку і поїхав до місця приземлення літака, поїхав назустріч своїй долі.
Коли він з'явився, натовп розступився, утворивши між ним і льотчиком живий коридор. Цим коридором голова досить твердою ходою пройшов до льотчика і здаля простягнув йому руку.
— Голубев Іван Тимофійович, голова колгоспу,— чітко назвав він себе, намагаючись дихати про всяк випадок набік.
— Лейтенант Мелешко,— відрекомендувався льотчик. Голову трохи спантеличило, що представник Найвищої
Інспекції такий молодий і в такому скромному званні, але він виду не подав і сказав:
— Дуже приємно. Чим можу вам зарадити?
— Та я й сам не знаю,— відповів льотчик.— У мене мастилопровід лопнув і двигун заклинило. Змушений був сісти.
— За завданням? — уточнив голова.
— Яке завдання? — сказав льотчик.— Я ж вам кажу — змушений. Двигун заклинило.
"Давай, давай, патякай більше",— подумав Іван Тимофійович, а вголос сказав: