— Коли щось з двигуном, так тут можна допомогти. Степане,— звернувся він до Лукова,— ти глянув би, що воно там таке. Він у нас на тракторі працює,— пояснив голова льотчику.— Будь-яку машину розбере і знову збере.
— Ламати — не будувати,— підтвердив Луков і, діставши з бокової кишені своєї засмальцьованої куртки розвідний гайковий ключ, рішуче посунув до літака.
— Е-е, не треба,— поквапно зупинив його льотчик.— Це не трактор, а літальний апарат.
— Різниці немає,— все ще не полишав надії Луков.— Що там гайки, що тут. В один бік крутиш — закручуєш, в інший бік крутиш — відкручуєш.
— Вам треба було не тут сідати,— сказав голова,— а біля Старо-Клюквиного. Там і МТС і МТМ — враз би полагодили.
— Коли змушений сісти,— терпляче пояснив льотчик,— вибирати не доводиться. Побачив — поле не засіяне, і сів.
— Травопільної системи дотримуємося, тому й не засіяно,— сказав голова, виправдовуючись.— Може, хочете оглянути поля чи перевірити документацію? Прошу до контори.
— Та навіщо мені ваша контора! —т— розсердився льотчик, завваживши, що голова до чогось хилить, а до чого, збагнути не міг.— Хоча зачекайте. В конторі телефон є? Мені подзвонити треба.
— Чого ж одразу дзвонити? — образився Голубев.— Ви б спершу поглянули що до чого, з людьми би погомоніли.
— Послухайте,— заблагав льотчик,— що ви мені голову морочите? Навіщо мені говорити з людьми? Мені з начальством поговорити треба.
"Он яка розмова почалася,— відзначив подумки Голубев.— На "ви" і без матюків. І з людьми балакати не хоче, а зразу з начальством".
— Діло ваше,— сказав він приречено.— Тільки адаю, з людьми погомоніти ніколи не завадить. Людк, їй все бачать, все знають. Хто сюди приїжджав, і хто що казав, і хто кулаком по столу грюкав. Ет, що там казати! — він махнув рукою і запросив до себе в бідарку.— Сідайте, одвезу. Дзвоніть, скільки хочете.
Колгоспники знову розступилися. Голубев послужливо підсадив льотчика в бідарку, відтак виліз сам, від чого ресора з його боку геть прогнулася.
Черговий по частині капітан Завгородній в розстебнутій гімнастерці і давно не чищених, укритих товстим шаром пилу чоботях, змучений спекою, сидів на ґанкові штабу і спостерігав за тим, що відбувалося перед входом до казарми, де розташувалася комендантська рота.
А відбувалося там от що. Червоноармієць останнього року служби Іван Чонкін, маленький, кривоногий, в гімнастерці, що збилася під паском, в пілотці, насунутій на великі червоні вуха, і в обмотках, які сповзали, стояв струнко перед старшиною роти Пєсковим і злякано дивився на нього запаленими від сонця очима.
Старшина, вгодований рожевощокий блондин, розсівся на лавочці з нефарбованих дощок і, заклавши ногу на ногу, посмоктував цигарку.
— Лягти! — неголосно, наче знехотя, скомандував старшина, і Чонкін слухняно гепнувся на землю.
— Відставити! — Чонкін зірвався на ноги.— Лягти! Відставити! Лягти! Товаришу капітан! — гукнув старшина Завгородньому.— Ви не скажете, скільки на вашому золотому?
Капітан поглянув на свого великого годинника Кіров-ського заводу (не золотого, звичайно, старшина пожартував) і ліниво відповів:
— Пів на одинадцяту.
— Так рано,— пожурився старшина,— а спека, хоч вмирай.— Він обернувся до Чонкіна.— Відставити! Лягти! Відставити!
На ґанок вийшов днювальний Алієв.
— Товаришу старшина! — гукнув він.— Вас до телефону!
— Хто? — запитав старшина, невдоволено озираючись.
— Не знаю, товаришу старшина. Голос такий хрипкий, наче застуджений.
— Запитай, хто.
Днювальний зник у дверях, старшина обернувся до Чонкіна.
— Лягти! Відставити! Лягти!
Днювальний повернувся, підійшов до лавки і, з жалем дивлячись на розпростертого в пилюці Чонкіна, доповів:
— Товаришу старшина, з лазні дзвонять. Запитують: мило самі будете отримувати чи пришлете когось?
— Ти ж бачиш, я зайнятий,— стримуючись, сказав старшина.— Скажи Трохимовичу — хай отримає.— І знову до Чонкіна: — Відставити! Лягти! Відставити! Лягти! Відставити!
— Слухай, старшина,— поцікавився Завгородній.— А за що ти його?
— Та він, товаришу капітан, нехлюй,— охоче пояснив старшина і знову поклав Чонкіна.— Лягти! Службу вже закінчує, а вітати не навчився. Відставити! Замість того щоб як належить честь віддавати, пальці розчепірені до вуха приставить і йде не стройовим кроком, а як на прогулянці. Лягти! — старшина дістав з кишені хустинку і витер спітнілу шию.— Стомишся з ними, товаришу капітан. Марудишся, виховуєш, нерви збавляєш, а толку катма. Відставити!
— А ти його мимо стовпа поганяй,— запропонував капітан.— Хай пройде десять разів стройовим кроком туди й назад і привітається.
— Це можна,— сказав старшина і поплював на цигарку.— Це ви правильно, товаришу капітан, кажете. Чонкін, ти чув, що сказав капітан?
Чонкін стояв перед ним, важко дихаючи, і нічого не відповідав.
— А вигляд який! Весь у пилюці, замурзаний, не боєць, а тюхтій. Десять разів туди й сюди, рівняння на стовп, кроком...— старшина витримав паузу,— руш!
— Ось так,— пожвавішав капітан.— Старшина, накажи: хай носок тягне краще, сорок сантиметрів від землі. Ех, роззява!
А старшина, заохочений підтримкою капітана, командував:
— Вище ногу. Руку зігнути в лікті, пальці до скроні. Я тебе навчу вітати командирів. Кругом ...арш!
У цей час в коридорі штабу задзвонив телефон. Завгородній покосував на нього, але не підвівся, йти не хотілося. Він гукнув:
— Старшина, ти поглянь, в нього обмотка розмоталася. Він же зараз заплутається і впаде. Просто зі сміху померти. І навіщо тільки таке одоробло в армію беруть, га, старшина?
А телефон в коридорі дзвонив усе наполегливіше і голосніше. Завгородній неохоче підвівся і пішов у штаб.
— Слухаю, капітан Завгородній,— мляво, спроквола сказав він у трубку.
Відстань між селом Красне і місцем розташування частини була кілометрів сто двадцять, а можливо, й більше, чути було кепсько, голос лейтенанта Мелешка забивали якийсь тріск, музика, і капітан Завгородній насилу зрозумів, у чому річ. Спочатку він не надав повідомленню лейтенанта належного значення і намірився додивлятися попереднє видовище, але дорогою від телефону до дверей збагнув сенс почутого. І, усвідомивши, що сталося, застебнув комір гімнастерки, витер чобіт об чобіт і пішов доповідати начальникові штабу.