Постукавши кулаком у двері (начальник штабу був трохи глухуватим), Завгородній, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, переступивши поріг, закричав:
— Дозвольте ввійти, товаришу майор?
— Не дозволяю,— тихо сказав майор, не підводячи голови від своїх папірців.
Але Завгородній не звернув на його слова ніякої уваги, він не пригадував випадку, аби начальник штабу комусь щось дозволив.
— Дозвольте доповісти, товаришу майор?
— Не дозволяю,— майор підвів голову від паперів.— Що це у вас за вигляд, капітане? Не голені, ґудзики і чоботи не начищені.
— Пішов ти...— впівголоса сказав капітан і весело поглянув майору в очі.
По губах капітана начштабу зрозумів приблизний зміст сказаного, але не був певен цього, оскільки взагалі не міг собі уявити, аби молодший за званням грубив старшому. Тому він удав, що не зрозумів капітана, і вів своє:
— Коли вам нема за що купити крем у військторзі, я вам можу подарувати баночку.
— Дякую, товаришу майор,— ввічливо сказав Завгородній.— Дозвольте доповісти: в лейтенанта Мелешка відмовив двигун, і він змушений був сісти.
— Куди сісти? — не зрозумів начальник.
— На землю.
— Облиште жарти. Я вас запитую, де саме приземлився Мелешко.
— Біля села Красне.
— Що ж робити? — він розгублено подивився на Зав-городнього.
Той стенув плечима.
— Ви начальник, вам видніше. На мою думку, треба доповісти командирові полку.
Начальник штабу і раніше не відзначався великою сміливістю по відношенню до вищих командирів, а тепер, через глухоту, боявся їх ще більше, пам'ятаючи, що його будь-коли можуть звільнити в запас.
— Командир зараз зайнятий,— сказав він,— керує польотами.
— Вимушена посадка — льотна подія,— нагадав Завго-родній.— Командир мусить знати.
— Отже, ви гадаєте, зручно відривати командира для цієї справи?
Завгородній змовчав.
— А може, Мелешко сам якось справиться з цим? Завгородній поглянув на нього зі співчуттям. Начштабу
перевівся сюди з піхоти і мало розумівся на льотній справі.
— Дозвольте відлучитися з частини, товаришу майор. Я сам доповім командиру.
— От і гаразд,— зрадів майор.— Ви самі йдіть і доповідайте йому від свого імені. Ви черговий по частині і маєте право. Постривайте, Завгородній. Як же ви підете? А раптом в частині щось трапиться?
Але Завгородній уже не чув його, він вийшов і щільно зачинив за собою двері.
Приблизно через годину він повернувся у штаб з командиром полку підполковником Опаликовим та з інженером полку Кудлаєм. В штабі на той час виявився ще й підполковник Пахомов, командир батальйону аеродромної обслуги. Він з'ясовував з начальником штабу якісь свої справи і, коли з'явився Опаликов, хотів піти, але той його затримав. Стали обговорювати, як бути. Кудлай сказав, що на складі запасних частин немає, а в дивізії раніше, ніж за тиждень, не одержиш. Завгородній запропонував відстикувати крила, повантажити літак на автомашину і привезти сюди. Начальник штабу запропонував тягти літак на буксирі, чим викликав презирливу посмішку Завгороднього. Пахомов мовчав і щось відзначав у своєму блокнотику, виявляючи сумлінність у службі.
Опаликов слухав радників насмішкувато. Відтак підвівся і пройшовся з кутка в куток.
— Заслухавши і обговоривши всі ці нісенітниці, які кожен з вас виклав згідно зі своїми здібностями, я дійшов висновку, що літак ми залишимо на місці до прибуття дви^ гуна. Якщо тягти його сто двадцять кілометрів на автомашині, від нього зостануться самі дрова. А поки що там треба поставити караул, хоча б від пацанів, аби не розтягли дошку приладів. Це тебе стосується,— він махнув рукою в бік Пахомова.
Підполковник Пахомов* поклав блокнот на підвіконня і
підвівся. '
— Даруйте, нічого не вийде,— несміливо сказав він.
Хоча він за званням був рівний Опаликову, віком старший і безпосередньо йому не підкорявся, проте відчував перевагу Опаликова, знав, що той ближче до начальства, раніше за нього стане полковником, і тому звертався до нього на "ви".
— Це чому ж не вийде? — нетерпляче запитав Опаликов. Він не любив ніяких заперечень.
— Уся комендантська рота другий тиждень у караулі, і змінити ніким.— Пахомов узяв блокнота і зазирнув у нього.— Семеро в лазареті, дванадцять на лісозаготівлі, один у відпустці. Всі.
— Ну хоча б одного можна знайти? Хоча б завалящого котрогось. Хай він там поспить біля машини, лише було б з кого спитати.
— Жодного, товаришу підполковник,— при цьому Пахомов так жалісно кривився, що не повірити йому було просто неможливо.
— Так, справи кепські,— замислився Опаликов і враз вигукнув:— Ура! Знайшов! Послухай-но, пошли ти цього... як його... боєць у тебе є такий зачуханий, кіньми їздить.
— Чонкін, чи що? — не повірив Пахомов.
— Звичайно, Чонкін. До чого ж все-таки я розумний чоловік,— здивувався Опаликов і ляснув себе долонею по лобі.
— Так він же...— спробував заперечити Пахомов.
— Що — він?
— На кухню дрова нікому буде возити.
— Незамінних людей у нас немає,— сказав командир полку.
Ця теза була апробована. Підполковник Пахомов не насмілився заперечувати.
З
Любий читачу! Ви вже, звичайно, звернули увагу на те, що боєць останнього року служби Іван Чонкін був маленького зросту, кривоногий та ще й червоновухий. "І що це за недоладна постать! — скажете ви обурено.— Де тут приклад для підростаючого покоління? І де автор побачив такого (в лапках) героя?" І я, автор, притиснутий до стінки і впійманий, що й казати, на гарячому, змушений буду зізнатися, що ніде я його не бачив, а вигадав, і зовсім не для прикладу, а просто знічев'я. "Припустимо, це так,— скажете ви недовірливо,— але навіщо ж вигадувати? Невже автор не міг узяти з життя справжнього воїна-богатиря, високого, стрункого, дисциплінованого, відмінника навчально-бойової і політичної підготовки?"
Міг би, звісно, та не встиг. Усіх відмінників розхапали, і мені ось дістався Чонкін. Я спершу засмутився, потім змирився. Адже герой книги — наче дитина: яка вийшла, така і є, у вікно не викинеш. В інших, можливо, діти й кращі, й розумніші, а своє все одно дорожче від усіх, тому що своє.
У попередній біографії Чонкіна не було надто вже яскравих сторінок, на яких варто було б затримати вашу увагу, але хоча б у двох словах розповісти, звідки він родом, як жив і чим займався раніше, наче й треба.