— Ну?
— Його шукаємо.
— Воскрес? — просто спитався Плечовий, знову ж таки не дивуючись.
— До чого тут воскрес? — поморщився Свинцов.— Тіло його шукаємо. Десь він тут похований. Не видів?
— Тіла не видів,— сказав Плечовий.— А кості траплялися. За отим горбом біля села рілля. За ріллею канава, і там, в канаві, кості.
— Людські? — пожвавішав Свинцов.
— Які, брехать не стану, не знаю, але є>Так, знацця, як на горба вийдеш, ось там і рілля. Правда, там зараз, боюсь, розкисло. Але, знову ж таки, не втонеш. Зорано ж мілко, я сам на зяб орав, еге ж. Колись, конешно, орали глибче, оскільки земля своя. Теперки все колгоспне. Теперки хоч так ори, хоч сяк, платня одна — ось.—Плечовий склав і показав Свинцову велетенську дулю з далеко просунутим великим пальцем.
— Що, колгоспна система не до душі? — пильно спохо-пився Свинцов.
— Політики торкаться не будемо,— ухилився від прямої відповіді Плечовий.— А щодо кісток, то вони якраз у тій канаві й лежать; чисті, гладенькі, воронами обкльовані, просто хоч зараз у музей. Вам же для музею?
— Що — для музею?
— Та кістки ж.
— Та вони нам зовсім і не треба.— Згадавши про таємність отриманого завдання, Свинцов вирішив напустити туману.
— А для чого ж питав? — здивувався Плечовий.
— Та так просто, заради інтересу. А якщо ти кому скажеш, що кістками цікавились, довбешку одірвемо, зрозумів?
— Що ж тут не зрозуміти, діло нехитре,— підтвердив Плечовий.
Плечового відпустили, але брати кістки одразу не зважилися — було занадто близько від села. Вирішили почекати в лісі темряви.
13
— Капітоліно, я вас прошу сьогодні затриматись,— сказав майор Фігурін своїй секретарці.— Дуже багато справ. Потрібно приготуватися до завтрашнього дня. Я зараз ненадовго піду, а ви побудьте. Якщо подзвонять з області, я — в клубі. Коли повернеться Свинцов, хай мене підожде.
— Гаразд,— сказала Капа.
В Будинку культури залізничників йшли останні приготування до урочистої церемонії. На сцені тесляр Кузьма оббивав червоною тканиною домовину, що стояла на двох табуретках. Його роботою керував секретар райкому Борисов, голова райвиконкому Самодуров та редактор Єрмолкін.
В глибині сцени походжав якийсь чоловік з блокнотом. Він вимахував руками, бурмотів щось собі під носа й потім щось записував огризком олівця.
В кутку сцени художник Геннадій Шутейников, приколовши до фанери аркуш ватману, завершував портрет Опанаса Миляги, який по клітинках змальовував з маленької паспортної фотокартки. Фотокартка також була приколота на фанері поруч з ватманом.
— Ану, ану,— Фігурін придивився до фотокартки, потім одійшов, аби на відстані порівняти з нею портрет.— Ви вважаєте, схожий? — запитав він художника, котрий в шанобливій позі стояв поруч зі своїм творінням.— У мене таке відчуття, що цей портрет нагадує мені когось іншого.
— Цілком можливо,— сказав художник.— Карточка дуже маленька. А я звичайно до свят малюю товариша Сталіна. І, знаєте, рука сама...
— Що значить сама? — спохмурнів Фігурін.— Рукою ось що повинно керувати.— І він постукав себе пальцем по лобі.— Так що ви трохи образ його, будь ласка, змініть.
— Так, але я боюся, що тоді він зовсім не буде на себе схожий.
— Це не має значення,— сказав Фігурін.— Важливо, аби він не скидався на того, на кого він тепер скидається. Ви мене зрозуміли?
— Так, так.
— І взагалі, знаєте, я особисто не був знайомий з капітаном. Але я чув, що він був життєрадісним, любив посміхатися, ось і зробіть йому усмішку.
— Незручно якось,— несміливо заперечив художник.— Все-таки мертвий.
— Так, мертвий. Але в пам'яті нашій він повинен залишитися живим. Ви мене розумієте, живим,— повторив Фігурін і посміхнувся печально.
Він одійшов від портрета, і тут йому дорогу перепинив чоловік з блокнотом. Фігурін подивився на нього запитально.
— Серафим Бутилко,— відрекомендувався чоловік.— Вірші пишу, друкуюся в місцевій газеті, он у Євгена Борисовича,— поет вказав на Єрмолкіна, що метушився довкола домовини.
— Дуже приємно,— мовив Фігурін.— І що ж?
— Я, так-екать, хотів би вас ознайомити... дещо створив для завтрашньої, так-скать, церемонії.
— Що означає "так-скать"? — поцікавився Фігурін.
— Ну, це я, так-скать... тобто в розумінні "так сказати" говорю,— пояснив Бутилко, дещо знітившись.
— А, втямив. Якщо я вас вірно зрозумів, ви склали вірша, якого хотіли 6 прочитати завтра.
— Так, над тілом, так-скать, покійного.
— Ну, щодо тіла я не знаю. Над домовиною точніше. А зараз хочете прочитати мені?
— Точно,— погодився Бутилко.— Хотілося 6, так-скать, почути вашу думку.
— Ну, що ж,— згодився Фігурін.— Коли не дуже довго...
— Зовсім коротко,— запевнив Бутилко.
Він одступив два кроки назад і прибрав позу.
— Романтик, чекіст, комуніст,— оголосив він, і всі, хто метушився довкола домовини, озирнулися. Лише художник Шутейников продовжував займатися своєю справою.
Тримаючи в лівій руці блокнот і вимахуючи кулаком правої, Бутилко завив:
Туман парував, наче брага, Повітря прозоріло скрізь, Виходив в атаку Миляга, Романтик, чекіст, комуніст.
Ти битись ішов за свободу, Про тебе, герой наш, мій спів, Як син трудового народу, Ти не пощадив ворогів.
Твердіш надміцнішої сталі,
Ти був би між нами й тепер.
Та з вигуком: "Хай живе Сталін!" —
Спинився нараз і завмер.
Та будеш ти ворогу грізний, Як помста, як блискавка й грім. Ти чуєш, сам Фелікс залізний Схилився над гробом твоїм.
Читаючи останні рядки, Серафим сплакнув.
— Ну, що ж,— сказав Фігурін,— як на мене, нічого антирадянського нема. І взагалі,— він зробив якісь не-визначені жести руками,— здається, непогано. А ви як вважаєте? — повернувся він до Борисова.
— Хороший вірш,— сказав Борисов.— 3 наших позицій.
— Там, щоправда, на початку неув'язочка,— втрутився Єрмолкін.— Стелився туман і в той же час повітря що робило?..
— Прозоріло скрізь,— зиркнувши у блокнот, мовив Бутилко.
— Так, тут якось не теє. Туман — і одночасно прозоріло скрізь.
— Ні-ні, так може бути,— авторитетно сказав Фігурін.— Внизу яр, там туман, а трохи вище... Але мені особисто якраз кінцівка здається не зовсім. Залізний Фелікс — це добре, образно, але бажано якось... ну, я б сказав, оптимістичніше.