Ці свідчення дані мною добровільно і записані з моїх слів правильно.
ДОВІДКА
Видана з/к Філіппову Курту про те, що він медогляд пройшов. Вошей, венеричних, шкірних та інфекційних захворювань не виявлено. Протипоказань до утримання в загальній камері немає.
Військфельдшер Семенова
Частина друга 1
Чонкін спав на підлозі біля дверей, прихилившись щокою до параші, коли його розштовхали, підвели на ноги. Він трусонув головою, прийшов до тями і здивувався. В камері товклося із шестеро вертухаїв, а на чолі їх сам начальник тюрми старший лейтенант Курятников, маленький, окоренкуватий, з жіночим рябим лицем. Всі вони, в тім числі й Курятников, були чимось ніби схвильовані, дивилися на Чонкіна з цікавістю, але водночас і боязко.
На нарах заворушилися, хтось запитав, що відбувається.
— Чонкіна забирають,— сказав Штик дещо здивовано.
— А навіщо стільки дюдей?
— А хто його зна?
Тут почувся голос Манюні:
— Раз за одним стільки людей прислали, значить, на розстріл.
— Як це на розстріл? — сказав Штик.— Адже ж суду не було.
— А ніякого суду й не треба,— міркував Манюня.— Закон воєнного часу.
Чонкіна від цих слів пересмикнуло, хоч він і не міг уявити собі, що ось так зараз його виведуть і розстріляють. Та й вертухаї на чолі з начальником тюрми вигляділи не зовсім звичайно. Начальник тюрми особисто підняв шинелю, стріпнув і, розгорнувши, подав Чонкіну, як подають швейцари.
— А скільки годин? — запитав Чонкін, тицяючи рукою і не втрапляючи в рукав.
Йому не відповіли. Курятников, відступивши назад, оглянув Чонкіна прискіпливим поглядом.
— Звичайно, поголити б його треба,— сказав він заклопотано,— та хай уже...
— Чув, Манюня,— гукнув Штик.— Поголити, каже, треба. А ти — на розстріл.
— А як же,— одізвався Манюня.— Як же неголеного розстрілювати? Не годиться. Якщо хворий, вилікують, якщо неголений, поголять.
— Мовчати! — вереснув Курятников.— Ще одне слово почую, і...
Тут із-за параші підвівся професор Цинубель і, підійшовши до Чонкіна, простягнув руку.
— Прощавайте, Чонкін,— сказав він сердечно.— Не бійтесь. Вчіться витримки в Ілліча. Пам'ятайте...
Що саме пам'ятати, Чонкін вислухати не встиг, його повели з камери.
Тісним гуртом пройшли по коридору, потім через двір до прохідної. Біля тумбочки з наганом при боці стояв черговий.
— Машина не прийшла?— запитав начальник тюрми.
— Поламалась,— відповів черговий.
— Гаразд, підемо так.
Начальник розписався в якійсь книзі, що лежала на тумбочці, після чого Чонкіна вивели за ворота і повели через майдан. Було темно, холодно, йшов дрібний дощ.
— Скільки часу?— знову спитав Чонкін, і йому знову не відповіли.
Підійшли до якихось глухих дверей, подзвонили, двері розчинилися, і людина, що стояла за ними, притислася до стіни, пропускаючи прибулих.
Незабаром опинилися в знайомій Чонкіну приймальні лейтенанта Філіппова.
— Заждіть,— сказав Курятников і, боязко постукавши, просунув голову в двері.— Дозвольте зайти?
— Заходьте,— пролунала відповідь.
В кімнаті, яку Чонкін знав як кабінет лейтенанта Фі-ліппова, горіла яскрава лампочка. Але за столом був не Філіппов, а незнайомий майор у новенькій гімнастерці, перехрещеній блискучими ременями. Інший незнайомець, з великою бритою головою і в окулярах з товстими скельцями, сидів на стільці біля стіни. Шинеля з хутряним коміром (таких шинелей Чонкін раніше не бачив) була розстебнута, руки зчеплені на животі, ноги звисали, не дістаючи до підлоги. На сусідньому стільці лежав кашкет з високим наголовником і кинуті на нього рукавички.
Курятников стройовим кроком наблизився до бритоголового, підніс руку до скроні і заверещав:
— Товаришу полковник, підслідний Чонкін за вашим наказом доставлений!
"Ач яке!—подумав Чонкін.— Полковник!"
— Вийдіть і підождіть за дверима,— не змінюючи пози, наказав полковник.
Курятников і конвойні вийшли.
Полковник та майор, кожен зі свого місця, уважно розглядали Чонкіна, а він стояв посеред кімнати, не знаючи, куди діти руки.
Раптом полковник скочив із стільця і почав швидко бігати довкола Чонкіна, нахиляючись при цьому, як мотоцикл.
— Ви,— мелькаючи перед очима, бурмотів полковник,— сподівалися побачити не нас, а Курта. Але його немає. На жаль. Він жахливо зайнятий. Він дає свідчення. Вельми цінні, між іншим. І я вам також. Настійливо рекомендую. Тим паче, що нам. Все, все відомо.
Він перестав кружляти так само несподівано, як розпочав, повернувся до свого стільця, сів у попередній позі. Заговорив майор. Він говорив повільно і без емоцій.
— Ну, ось що, любий. Як ви тільки-но чули, Курта заарештовано, він дає свідчення, і нам уже багато відомо. Але необхідно дещо уточнити. Своїх супротивників ми вміємо поважати. Ви довго і спритно водили нас за носа, граючи роль Іванка-дурника. Ну, що ж, грали чудово, нічого не скажеш, але тепер, як розумна людина, ви повинні визнати, що гру закінчено.
— Точно сказано,— схвалив полковник і знову скочив зі стільця.— Вашу карту бито, князю! — сказав він, як у театрі, і махнув убік рукою.
Чонкін здригнувся. Він не думав, що його давнє прізвисько може бути відоме цим людям.
— Я ж кажу,— перезирнувшись з полковником, посміхнувся майор,— нам усе відомо. Так що найкраще одразу відверто.
— Так, одразу відверто,— наблизився полковник.— Для вашого ж блага прошу вас дуже. Отже, хто послав вас у село Красне?
— У село Красне?— перепитав Чонкін.
— Так, так,— полковник нетерпляче заклацав зубами.— У село Красне хто вас послав?
— Мене?— уточнив Чонкін і ткнув пальцем себе в груди.
— Так, вас. Саме вас. У село Красне — хто?
— Так же ж цей,— сказав Чонкін, сподіваючись, що полковникові дійсно все відомо.— Ну, старшина, ну, Песков.
— Песков?— недовірливо повторив полковник.— Старшина? А Антон Іванович що казав?
— Антон?— перепитав Чонкін.— Іванович?
— Я маю на увазі Денікіна,— підказав полковник.
— Дикіна? — Чонкін напружив пам'ять.— Може, Жикі-на? Це який на коліщатках їздить?
— На чому? На коліщатках? — перепитав полковник.— А, на коліщатках!
Він зробив короткий випад і ткнув Чонкіна кулаком у живіт. Чонкін одкрив рота, намагаючись втягти в себе повітря, і навіть вимовив якийсь звук, наче "а-а", та повітря не втягувалося. З виряченими очима Чонкін осів на коліна, і тільки після цього повітря поштовхами стало пробиватися в легені.