цього ґвалту, але йому вдалось тільки посунути своє важке
тіло трохи на край лавки.
Не зогледівсь, як Порохнюк вгруз поза лавку, а той натов-
кував — мовчи, цупко.
"Добра б вам де не було",— Дем'янові вдалося зсунути
своє тіло в бік хвіртки, й так, тримаючись за клямку, порозправляв на собі коміра, поли. Випростав паличку впоздовж бока одразу, а потім спрямував її вперед грудей. Тремтячою рукою вибрав ручку з-під бороди і вже твердо, не попускаю-чи й клямки, зіперся на паличку.
Обминаючи колією цей гармидер, подибав навскоси тако проти хаті в під горб, ніби одводячи лихо від свого двору. Це влізь межи них, то почнеться. Давай мирову, а до кого перш — до Дем'яна в хату.
Навпроти Ганниного й Петрового подвір'я йому стало добре видно не вкриту з боків тонким скрижанілим сніжком стежечку-межу вгору. Тамо, де гуртом вишеньки перед садком скраю, такий щавлик смачненький все росте — в траві; от його Дем'ян любив рвати. Тепер ця хата пусткою стоїть, а якесь падло ще й вогню вкинуло, і ввесь верх вигорів. Думав Петро Андрієць од батьків одділйтися та й купити. А тепер кому ця халабуда потрібна.
Так само стоячи спиною до старої хати Прокопчуків-сусідів та спираючись обидвома руками на паличку, вернувся поглядом і думками до низу городу. То, було, йдеш межею, й ніде нога тобі не зісклизне, а тепер бійся ступеня зробити — попідорювали з боків.
Темніли по горі купки гною на городах, і він щось трохи згадав за свою ділянку в березі, — що їх цеї весни жде?
"Ці то понаходять собі,— хотів було глянути, де тих хо-роба тримає,— а ти сподівайся на горачів колгоспних". Доки діждешся черги, то в людей уже посходить. Приїде, могорича наперед йому, ще й грошима візьме, а послі — не-ема.
Наважився вертатися, щоб не д у м а л и; тра бабі якусь поміч дати.
"А вони їден з другим не помиряться ніяк.— Твердіше намацував паличкою, де не так слизько; котрийсь один вовтузився під лавкою, а Дем'янові здавалося, що їх там купа ціла.— Глитаяки".
Якийсь плач такий долинав знадвору, немов дитячий, аж Ярина ойкнула в цьому білому ліжку й стямилася.
Бракувало, щоб дитина ще прибилась й нявкотіла їй під вікном; побачить бабу хвору, ото зрадіє. Хай жде, поки вона з села приїде; тако трохи, в тітки тобі добре буде.
— Це я дивлюся, Ярино,— обзивалася наче ж до неї тлуста жінка,— й чогось ви трудні такі.
Ярина пробувала вже несонними очима побачити щось на білій трохи стелі. Вона то вже й звикла до денного й нічного гулу з боку поля,— бач, комусь же випаде й у новій лікарні побувати; а то ці двоє позабиваних вікон у кущі. Вона вдень любить зіпертися на підвіконня й дивитися, як ті стіни із цегли наростають.
Та й лекше на душі, а то ні, коли ці хлопці не так поспішають, тако цеглинка до цеглинки. Але звестися й знов подивитися ніякого бажання то не виникало. Може, собака забігла і їсти допрошується й так завиває.
— Хіба я балакала, що ви кажете? — як-то сама в себе питалася серед ночі Ярина.
Вони не так голосно пробували розмовляти, бо їх тут, старіших, менш стало. Тлуста повернулася, руками за поренче хапаючись, до неї боком; поспиш тепер, гляди-но. Чогось без великої втіхи думала про сусідку. Так тобі закортіло аж сюди, на менше ліжечко, перебратися.
— Маню, що ти хотіла?— з такою радістю, що це є до кого вчепитися, сахнулася в той бік тлуста.— Ми вже давно спимо.
— А хіба я кажу, що ви не спите. Ви тільки хитрі всі поробилися. Як що, зразу Маню знаходите. А мені за вас від лікаря перепадає.— Маня вже й у дверях стала й світила розстебнутим до половини халатом. Видно, і їй сон перебили.— Пождіть, пождіть, ще вам доведеться.
— Ой-бо,— аж затулилася Ярина долонею, налапуючи в потемках рота і носа, але тільки шерхіт з губів, а не мова, чувся самій, бо хіба переляк не візьме: серед ночі ввалило таке.
Ярині й рука подалася до сусідчиного ліжка, шукаючи якогось захистку, а та вже виводила нову пісню:
— Ма-а-ню-у, Ма-а-нь, то ти? А ми тебе не впізнали. Йди спи собі.
— З вами поспиш, халєри на вас нема. Де ви на мою голову видерлися? Лежали б удома та й стогнали.
— Ой не гнівайся, Манючко,— ця тішилася розмовою,— осьдо твоїй матері щось погано стало, зсаджували на горщик Чогось ця баба важка стала, як грязь. Чуй-но, як дихає, немочка.
— Оно є дзвінок, то подзвоніть,— ще прислухалася з якоюсь радістю до свого гніву Маня,— і я свою роботу зроблю. А не треба мені, щоб лікар казав.
— А хіба то лікар приходив, Маню?— дивувалася на весь голос тлуста— То що ж це він не захотів до нас навідатися? ГЬ, ми такі страшні, донь?
— Всяка, кажіть, корова уночі чорна,— і Ярині з якогось дива приверзлося; от чуйте, що й ще люди є.
— Ото палата трапилася — кара господня,— почули вони Маньчин такий змучений голос аж з того кутка, де свекруха знов шарила за одягом; ну да, виспалася, то тра вже в похід.
Манька відбирала в свекрухи спідницю, хустку: ну а баба ж свого не попустить.
— Коли ти мене візьмеш додому?
— Ви ж вдома самі будете, тітко,— ця тлуста немов піддобрювалася до Мані,— а тут нагляд є.
Не треба їй; оно пенсія не вибрана і кури заперті.
— От якби їх хто покрав,— шаторила Маня в кутку, але ж то зла не мала до бабери вредної.
— Ти мені не розказуй,— баба вже з-під ковдри оборонялася,— як той раз вернулася. То я скільки не дорахувалася.
Чули вони бабину мову далі, але мовчали самі, бо тій тільки дай. Бриць — одна нога зверху, хоч так по її буде,
— Мені якось довелось побувати на базарі,— аж голову вгнула тлуста, щоб у той куток слова чутно не було.— Коли дивимося: а вона вже матір два рази по голові вдарила, і мати, щоб ви бачили, і-іра, впала, ноги витягла й не встає. Люди, що це робиться! Ґвалт, дочка матір б'є. Жінки впрошують її: "Не женися за ними, бо ще дасть". — "Спалю їм машину, й годі".— "Чи ти в тюрму захотіла?" А ті обидві поперли базаром, дочка й ще одна. "Я їм машину справила, але хай б'є, нічого їм не поможе,— спалю, о спалю". Не займай, бо тюрма буде,— куди твоїй мамі! Ті вузлики хапає та зв'язує, ті клумаки на плечі. Зробить їм.
— Якась спекулянтка, може.
Є біля чого сваритися; певно. Щоб я до тебе додому ходила за тими карбованцями — не діждеш. Двоє плать пошила, а вона ще й ославила на все місто: б а х м а т е. То як ти така вродилася.