— Я вам не скажу, Яринко. Але ж це мати твоя. Тако бити на людях. То була така дружба, разом цею машиною ну вскрізь.
"То я ще герой,— була б засміялася,— як треба куди, то зятеві й за бензин одверну, щоб не бути винною".
— Але й ця дурна. Має твоя дочка когось, то нащо на люди виносити? Вдома розберіться. Жінки розходяться, кажуть, гарний базар був. Бо й справді, ще не бачили: щоб дочка матір била.
Коли це на всю палату:
— А паш півииь, півнііь, півинь нашу курку пірив, пірив.— А то не знає вона їхнього спання! Хай думають, що хитріші. Що принесуть їй, вона всіх обділяє, горіхи, цукерки, а це повтихали, бач.— Хто ж їх там нагодує,— знов за курей.— Як тепер такі хазяї, що помолотили й до бубки визбирали на току. А цьому півневі байдуже. Був червоний, то-то молодець хлопчик Видовбе біля себе, ще й до другої хати поведе нагодує. А рябий — попідхатник. Білий теж поганий. Баба знов у співи вдарилася:
— Саварка й Синиця — не німецька границя, ми їх обійдем та на Умань підем. Ух-ха.
"Горе мені,— дивилася Ярина на те кубло в кутку,— чи це з усіма нами так буде?"
Виходить раз у цей дворик, а бабця стоїть у хвіртці, каже мов до вулиці: "Стала на хвіртці й дивлюся в той край, у той край". Питається в бабці: "Що ж ви дивитеся?" А та: "Думаю, в який край втікали".
Коли чує в палаті — вже тішаться бабцею.
Ця богуславська навчає так
"Не думайте таке ніколи, ви проробили всю жизнь у колхозі, і хоч сознаніє у вас трохи отсутствует, не робіть цього. Через голову начальства не можна".
Бабця, як горобчик, з того куточка ди-и-ивиться.
"То я пошуткувала, люди".
Е-ге, так тобі й повірять: "Не можна".
Чогось їй ця бабця згорьована Антосю сліпеньку нагадувала, коденську. Там коли гулянка якась у хаті, кличуть: "Антосю, сідайте з нами". Та де, їй і тутечки добре. Син їй нігті пообрізує, вкладуть у руки якогось гостинця, сидить на Пара-щиному ліжечку в тій кімнатці, рада, що біля людей.
Не стало Антосі, й так багатьох людей, котрі виїхали, як-от Киселиха; Антося Андрійцева так само померла.
Вона грибом у сестриній хаті просиділа, раз тільки якось утрьох, вона, Ганя, й син вибрались на містечко, обійшли там кружка, від церкви проз аптеку вийшли на другу вуличку, де її сусіди жили, а на те місце, де хата їхня була, й дивитися не хотілося,— садочок запущений снігом укрився, де-не-де тільки бачила знак у снігу, що кущі позаростали. А так і город білий і рівний, от ще погрібничок темніє дверима з замочком. Аптекарша наче тримає цього города її колишнього, ну й за льохом, мабуть, наглядає. Не вірилося їй, що жила вона колись у тому садочку, якого тепер позамітувало глибоким снігом. Згадала, як там котрась жінка в автобусі по дорозі сюди казала: "Хіба це містечко,— руїна одна*. Одказує Гані тепер; бо не дурна хіба? Жила б собі, та й уже веселіше було на кутку. А так і вона виїхала, і хати її не стало, й кому ти що тепер казатимеш? "Отако мучилася б, та й. А що ж, ні?" — Як одрубала Ганя. Син то смикав обох: "Давайте зайдемо до когось, усі ж так допитуються, хто побачить". А вона б це й злякалася, якби хто виглянув де з подвір'я. Й добре, що такий мороз і мете,— ніхто носа не вистромить. Антося Андрійцева оно не раз допитувалася: "Жила Яринка на містечку, то ще якось нічого було, а виїхала — всі як собаки одне до одного". Це правда, ні з ким вона не сварилася, а ляпне хто щось, то вона змовчить.
От тільки душа не на місці була через ці синові походеньки. Вона хіба не взнала, що він у Ліди був. Ото б вона Ліді сказала, брехусі, якби побачила. Що чого це ти язиком мелеш, як тебе не просять. Яке тобі діло до синової сім'ї, і де це ти чула, що йому жінка не варить, не пере. Аж з такою веселістю синові виповідала: "Ну й що ж це воно буде. А як вона взнає. Га?" Але ще ж відбріхуватися почав.
Нема ради од цеї тлустої. Кортить їй про голого діда розказувати; комусь там терапевт сказав роздягатися, а той з себе познімав усе. Це ще за таке думати.
Проясніло наче трохи Ярині в цих стінах, і стало видніше її сусідку — гору таку білу. Ну й з цею ногою то не сміх тобі: викладе поверх ковдри, наче в цю гарячіше їй, як у ту.
— Якогось дядька не знайшли собі там, Іра?
"Тобі б, мабуть, Порохнюка такого треба було",— не знала, що й думати зразу.
— Чом ні,— з якимось веселим злом пошукала в пам'яті, що сказати.— Осьо привезла та й посадила, щоб глядів хату. А, думаєте, не слухається?
— То ви ще такі, як молода, вас чоловіки будуть слухатися. Копають якогось року города в Піні, коли й він суне
вуличкою. Петро кличе: "Павлович, идемте, будемо вечеряти". Став скраю межі. "Та вже пізно,— каже,— тра йти спати. Баште, з якою палицею ходжу — чогось на ноги падаю. Дивіться-но, я не поголений, як я в хату зайду. Яка це вечеря в дванадцять годин, тра спать уже". Ганя за вечерею розказує. Він то давно не заходить, одколи посварилися. А це десь взнає, що Ярина приїхала. Петро навмисне покликав, він чогось не любить, як це з кимсь сваритися. Коли вранці приходить снідати. Не взнати нашого Павловича. Щось почав розпитувати, де живеш. Каже, де. А що ж у тому Богуславі. Рось, каже, річка гарна. Ти бачиш... Рось. Камінці такі по всій річці, що й людям є як полягати проти сонця. Камінці? Питає ж і його, що це з ним таке. Понімаїш, Іра, білив кухню та впав. Ого, питає, це з такою палюгою. Та, понімаїш...
Почула Ярина, що тлуста похропує і посвистує; а вона, дурна, розказує, кому воно треба.
Проте й добре, хоч буде часу до ранку своє щось подумати. Ото вона тоді сина свого впізнавати перестала. Вдягнув цього чужого кожуха і вйо по хатах. До півночі місця собі не знаходила; коли це ввалюється, й ця Тамара з ним. Тамара-то в них тут буває. А це бачить матір таку перелякану, хлібину тиць йому в руки, а сама хода. Ця маленька собачка вперед вискочила. "Що це ти собі думаєш",— пробувала на шепіт брати. Ондо уже ж сплять усі. Клава то буцім нічого, їй і так сну за двома дітьми малими нема. Ще в грубку заглянула, чи є жар. А, думаєш, ця Ганя влежала? "Чого ж ви не постукали з нашого боку, ми й вийшли, бо-ж, це Тамара подумає, що не хотіла встати. То ми б ще посиділи. Нащо це сваритися".— "Бо хай не носить його, де не треба".