— Повісять відро на шию, та й хай ходить збирає по хатах,— вже легенько вкинув свою карту Плахотнюк.
— То вона скоро назбирає,— засміявся дід Дем'ян,— як так буде...
— А що ж ви думали — стіко води лляти.
— Експертиза була, то не дуже й найшли,— доводив їм Порохнюк,— я ж маю на руках цифру.
— Хто це її складав, я б хотів знать.
— Чуите-но, хлопці, то судом пахне, раз так
— Героя знімуть, та й хай сидить.
— Не мають права, я тобі кажу. Єсть положеніє, согласно которого награда остається.
— Я б їй дав Героя. За Трембача ходила як цариця, а це вже не в почоті.
— А ти тамечки мало був, що кажеш?
— Та. Шо ти, падло, базікаєш? Як хоч знать, то я тільки раз був.
— Та цитьте, хлопці, чо ви сваритесь,— втихомирював їх дід Дем'ян.
— Бо як я казав, що поголів'я падає проти минулого року, то він же не вірить. Треба ж газети читати, щоб знать.
— Що ти мені розказуєш, гладкий? Осьо в Дем'яна корова здохла, що цвяха з'їла, то я буду твої цифри щитать...
— Хлопці, не тра сваритися,— казав дід Дем'ян.— Будем бачить, з чим Олішевський вернеться.
— Цьоцю, дайте.
— Ту чо він буде цюдою йти,— мовив Порохнюк, погладжуючи собі знов брови,— як він далі на ферму піде.
— То в Гані не взяв же нічого,— сказав Дем'ян.
— Бо їх вдома нема,— каже Порохнюк.— Я знаю, що Петро на Житомир молоко повіз, а Гані не бачив щось.
— Так, хлопці, буде вже. Здавайте котрий.
— То десь же він недалеко звертав, — повів плечем і головою знов у той бік Порохнюк, більше роздивляючись на криницю біля свеї хати, чи там ніхто не примостився й не жде його.— Типіро я бачив.
— Г-от, ти знаїш, в Зіневички випрошує.— Плахот-нюк, однією рукою цупко тримаючи вгорі карти, а другою посуваючи ослінчика під собою та шукаючи, мабуть, довшою підпорою десь ямки, щоб рівніше сісти, через давніше щось не міг заспокоїтись: — Ти мені будеш казати!
— А то я тобі дуже збирався доказувати,— не змовчав і той, посилаючи карту звисока; але впала рівно.— Т^еба ж трохи прочитувати, що в світі робиться. Як я тобі скажу, що адна у Франції в сімдесят років двох народила, то ти хіба повіриш?
— Нє,— вже щось на сміх було, схоже,— це впусти дурного до гурту, то побач, що буде.
— А їй-бо,— дід Дем'ян і собі згадав, бо так не хтів цеї сварки недільного дня в себе під ворітьми. — Щось гонука
читала, але я трохи позабувався.
Більш так нічого на думку не спало, і дід заворушився, перемощуючи знов ноги — тепер здоровішу поверх палички; хоч так переб'є оно на якийсь час дурігувату розмову. Це треба знати Плахотнюка; колов йому осьо кабана, то ледве вирвався з його хати. Пий, та й годі.
Аж зрадів навіть добрішому такому голосові Плахотнюко-вому.
— Взяла б оно гектар буряків — о-го, тоді б не тіки двох народила. Штирох!
Порохнюкові черга була ходити, і щось трохи не вдавалося зайти краще, ніж перед цим, тому довго моняв м'які заяложені карти, буцім тасуючи, як йому там зручніше виходило. Терпіли й дядьки до якого часу, бо більше думка пантрувала не за Порохнюковою картою, про яку вони й так здогадувалися,— цей тільки довго думає, а тако взяти, то з нього грака, як...
"Яке брело, таке й збрело",— наготувався дід Дем'ян почути й собі щось, рятуючись від дурного переляку наперед приказкою.
Повело його й далі на якісь собі слова, щоб не так ця мовчанка лякала:
— Це-но Гольку візьми, то ти її затягнеш на поле! Заки не попімнс в тому "бобику" та не повбіцяє щось,— жди, що сапу в руки візьме.
Разом з картою, що так само м'яко і влучно лягла на маленьку ще купку, почули (наче й мови Дем'янової не було) Порохнюкове:
— Де штири, то ти ще й п'яте робив.
— Я п'яте робив, та до вдівства не доводив,— готова відповідь, й лясь картою.— Ходіть, Дем'ян.
Здихнувши увесь дим на коліна й рукою з картами розмахавши його вбоки, як це звик на хатах робити, наготувався немовбито до тривалішої мовчанки. Але ще ж щось не доказав: ■
— Я з ким п'ю, то в гразі не кидаю товариша.
— То я шо винен йому, ти.— Було б, дурному, змовчати, бо й так відомо, проте ж ні: — Гаврилівні було сказано.
Дем'ян поставив аж втомлені очі десь отуди-го вкрай горба, де з глибокої вулички навпроти старого Папського так звично вигулькувала невеличка постать Ярининого чоловіка — десь до Гані ж, бо так на цьому кутку більш ніхто не дасть набор. А ця хоч і не щораз, а пожаліє, і копійки не візьме.
Дем'янові буцім аж видно стало ту постать, та бігом до дядьків:
— Чось цей світ знавіснів, що як гарна людина — то ніяк ради нема. Здихай, та й годі.
— Еге, що де не є, то на світ вали.— Не мав би він клопоту ще й бачити того, до кого мова. Осьо йому робота була й без того: досмокчував махорчаний скрутень. — Ви оньдьо його спитайте. Буде вам світ, ще й два.
Дем'ян вдався ще до якогось рятунку, не знаходячи спокою ні хворій нозі, ні душі.
— То це вже одколи нема чоловіка.— Сперся плечима на штахети так, щоб легше було голові повернутися в бік подвір'я; от знав щось переказати бабі й забувся.— А Феліксі як доживати на цьому світі, що син батькові за гроші ножаку встромив у груди.
— Хай би не солив у панчосі.— Мовби й Дем'янові поміг трохи в його безпорадності.— А то багачами хтять бути. Яка цим грошам вартість, і куди ти з ними поткнеся?
Порохнюка не одпускало щось невибалакане, але мовби на мирову повертав:
— Люди хтять мати гроші. Допустімо, й держава багатша стає. 4 • ' —
Подивився десь між ними обома, Порохнюком і Дем'яном.
— Без копійки ще якось проживу. А ти без совісті спробуй.
Порохнюк аж всеньким собою виповів до цього дядька, що з ним через город прожили стільки років, таку звичну для себе й для всіх же істину, буцім дивуючись, що комусь може бути щось трохи з цього всього невідоме:
— Хто б це балакав.— Далі до Дем'яна з цим своїм подивом: чи світ вдурів, чи він не тямить сам свеї мови: — Не ти за німця на Борошевського бумагу писав?
— То нашо ця сварка,— чуй, хлопці? — Дем'янові така віра приходила, що, може ж, не пізно.— Потомечки будете жалкувати.
Ці обоє — Плахотнюк, згорбатівши у спині, й Порохнюк, грудьми й пузом вперед,— й ще б послухали Дем'янової мови, от не давали б собі волі до часу.
— Злодій!
— Бандіт!
Дем'ян хапнувся за кілька штахет зверху, щоб вирватися з