— Варко, а хто тебе любить? — репетує кожної перерви Гачківський, найвредніший хлопець у класі.
— А яке твоє діло? — відповідає Варя.
— Руда ще й ластата, гиля з меї хати! — виспівує, що збреде в дурну голову, Гачківський.
Варя здебільшого промовчує, але коли вже той аж ну допече, то вона зводить очі на Василя, але щоб не дуже й бачив хто.
Той, правда, не буде перед класом показувати, що він любить Варю, одвертається. Але одного разу не стерпів і десь у кутку придушив Гачка. Варя бачила. Гачок після того кілька разів підходив до Варі, руки в кишенях, вихра стирчить на білій голові, складав тонкі губи трубочкою і ворушив ними, мовби хотів щось казати.
"Вредне й негарне", — думала Варя про Гачка й згадувала Василя. Якийсь він такий: дивиться на неї і мовчить, дивиться і мовчить.
Вона підбігла на великій перерві до гурту хлопців, що зібралися біля турніка, і гукнула Василя: "Ходи, вчителька географії кличе".
— Чого їй? — не знав той, куди очі подіти.
— Скаже,— на те Варя.
— Варко,— гукнуло з гурту,— то це в тебе коса прив'язана чи своя?
— А вгадайте!
— Та роботи в нас нема, як угадувати...
— Своя, видно,— хтось дуже розумний. — У Лени теж така, я смикав.
— Та де,— не вірили інші,— в Лени не така, ця краща. Варя крутнулася, аж коса звилася, що їй тих вреднюків слухати. И Василеві знов:
— То йди вже, чого ти?
— Піду,— і рушив неохоче. Бо ж хлопці напосміхаються з нього: дівчину слухається.
— Це б розплести твою косу,— бадьоренький чийсь голосок, як уже Василь одійшов.
Варя вхопилася за вуста, наче злякалася: от вилетять слова — страшні, помстливі. І тільки й спромоглась, що:
— Не для тебе запліталася! — Й кинулась геть.
Та й не чула більше, що там вони кажуть, бо й немов хтось на когось посварювався,— байдуже Варці.
І на всіх уроках, які ще сьогодні були, її наче хто підмінив: руки не піднімала, аж учителі дивувались, що це з нею, і все їй стояло перед очима, як Василь повертається, і йде мовчки, і навіть не оглянувся. "Чув же він, чув",— мучилась Варка і не знаходила відповіді.
А вдома, коли вже й вечір її застав, Варка довго не могла заснути, сиділа на ліжку з розплетеною косою. їй здавалось, що якщо вона сидітиме ось так, то в голові будуть одні й ті ж думки, а вона не хотіла цього. Сповзла як нежива з ліжка, ступила в якусь глибину. Як вона не любила цього ліжка, ой! Завжди лякається, коли зранку, в сутінки, хочеш ступити донизу — і наче летиш у прірву: ліжко високе, як біла гора. Зіперлась на підвіконня, глянула в сад Варка. Дерев так багато, далеко-далеко вони, і між деревами мовби тато походжає, високий, аж найвищих гілок шкіряною шапкою дістає. "Варя — моя кров,— каже комусь батько,— ми з нею як і посваримось, то краще виходить, ніж з кимось до ладу поговориш".
"Ой, мовчіть, тату",— хоче сказати Варка, і батько пропадає в вечірньому тумані.
Яке воно в неї, волосся? У тому світлі, що є надворі, волосся темне, а це ж не так. Варка позбирала його в обидві долоні, від шиї прогорнула, притулила два товсті хвости до скла, нехай мерзне — шибка ж холодна, а потім так повідпадає, щоб тільки трішечки на голові зосталось.
"Говоріть собі, я зроблю так, щоб більше не балакали",— думала, прикладаючи волосся до інших місць на шибці, бо ті вже понагрівались. Варка обняла себе за плечі — тягне од вікна — й, толочачи поділ сорочки, подибала до ліжка.
Отако зіперлась руками, аж вони потонули в перині, потупцяла на килимку і полізла на свою гору. У вікно подивилася: сад перевернувся, тільки хитнуло раз, другий, тиша. А завтра неділя.
З тією радістю й заснула Варка.
Коли розплющила очі, то не повірила, що вже день, навіть на вікно не схотіла дивитись — туман там, дощ чи сонце зійшло. І враз шуми напливли з різних боків — злетів літак, гудів, гудів, аж поки не піднявся високо-високо, за стіною дзенькнула дужка на відрі — то, мабуть, батько воду вніс і до матері забалакав. Аж це Микола забіг до Варки:
— Варко, вставай-но вже, мати сказала.
— Не чіпай, Миколо,— немов схаменулася Варка. — Скажи мамі, що я вже встаю, йди скажи.
— Вставай, Варко,— Микола заглядав їй у очі, ворушив бровами, усміхався, хотів, щоб і вона засміялась.
— Встаю вже, Миколо, встаю... — А сама думала, що ж це з нею було цього вечора...
Мати внесла повного кошика капустяного листя, поставила біля теплого,— Варка як вийшла до кухні в одній сорочці, то так і стояла, дивилась, як порається мати.
— Що, встала, доцю? А Микола он уже й води наносив повно. Правда, Миколо?
— Води наносив,— підтвердив Микола.
— Мамо, я відріжу косу.
— Ти що, здуріла?
— Відріжу, мамо. В мене волосся січеться, хочете, щоб усе по-випадало?
— То розчісуй дерев'яним гребінцем, ним добре, бабуся ж тобі залишила.
— Та це не від гребінця, мамо, я знаю. Яким би не зачісувалась, а все одно буде випадати.
— Ще раз, Варко, кажу тобі, не видумуй. І батько буде проти, я знаю. Ось він пішов до Петра, а прийде, то побачиш, буде проти, ще й накричить.
— Не накричить, мамо, я небагато відріжу, що й непомітно буде, от побачите.
— Так вже й непомітно. Якщо надумала, то, вважай, ножиці міри не знають.
— Ну да, вони ж залізні.
— Оце тобі й залізні. І як собі хочеш, а я різати не дам.
— Нічого, мамо, вони знову відростуть.
Мати сиділа на стільчику й перемивала капустяне листя. "Яка вона в мене велика й гарна",— подумала Варка.
— Миколо, ану глянь, чи не батько там на подвір'ї?
— Не батько,— відповів Микола.
— Варю, вдягнись,— сказала мати,— а то хтось зайде.
— Я думаю, мамо.
— Про що ж думати? Я тобі що сказала? Так і буде.
— Вам легко сказати.
— А звідки ти знаєш, що легко, Варко? Микола радісно вигукнув:
— Настя!
— Доброго ранку,— привіталася тітка Настя.
— Настя,— сказав Микола і взявся стягувати пальто з тітки.
— Доброго,— відповіла мати. — Сідайте в нашій хаті.
Тітка Настя поважним рухом звільнила голову від хустки, попустивши її на плечі, поглянула на Варку.
— А що це Варочка, як русалочка, стала та й стоїть?
— А косу хоче відрізати, чули таке?
— Косу відрізати? Варю, а що це з тобою?
— Каже, січуться, боїться, що зовсім повипадають,— мати тітці.
— Трава для того всяка є, Варю, гарно вимити раз, другий — і минеться, ой-ой як минеться.