— Вони мені заважають, тіточко,— промовила Варя.
— То січуться, а то вже заважають? — подивилася на неї сердито мати.
— Не кажіть же так, серце,— втрутилась тітка Настя.
— Як же ж не казати, як не говорити, скажіть мені? — повела мати. — А ми ж як жили? Як з тим волоссям було? Бувало, заходимо з матір'ю в хату, а баба моя сидить коло столу, як квітка, зачесана на проділ, коси сиві. Видно, були дочки її. Вони приходили рідко, але як прийдуть, то бабу обов'язково зачешуть. Начеб лучче мене й вичешуть, де там. А моя матінка в плач, у сльози, в крик. І ну причитувати, приказувати. Чи я вас не доглядаю, чи я вас зобижаю, чи вам не виперу, не наварю?
Варка стояла в довгому посеред світлиці, дивилась, яке світло гарне у вікні заходить, не пізнавала тих дерев, що ввечері бачила,— а що їх пізнавати, вони всі однакові, молоденькі,— і міркувала, чи сумно їй, чи так якось.
— Та ви, Надю, вже не так на неї,— долітали до Варчиного слуху тітчині слова. — Вона ж у вас он яка дівка. Я чула, що хлопці вже б'ються за неї.
— Ще їй в цю пору й хлопців, таке скажете.
— Коса косою, аби душа зоставалась гарною.
— Нас он в Німеччину як заганяли та везли на роботи, то ми й то не давали різати.
— А мій чоловік покійний, як, бувало, п'яненький приходив, то за що ж — за косу перш і хапався.
— От бачите, а проте не відрізали,— немов сміючись до Миколи.— Десь то і їй заболіло, тако ні сіло ні впало не здумає різати.
— Що у наш час може бути, Настунько? Живи, вчись, горя не знай.
— Та це так, але ж і доросла вона у вас, я тільки тепер-о і придивилась пильненько.
Варка добре почула останні слова, і вони привели її до тями. Вона оглянулась і зустріла материн погляд — такий змучений якийсь.
— Я піду, мамо,— мовила тихо Варка, і жінки вже їй ні слова не говорили, тільки дивились.
І не зогледілась Варка, як вибігла на мороз. Батько стояв на подвір'ї, мабуть, не знав, що йому робити. Варя всміхнулась з тієї безпорадності батькової. Як йому добре, думала вона, був у дядька Петра, нагомонілись (Варка то знає, чого він такий добренький), а тепер боїться в хату заходити, бо там мама і тітка.
— Тату, я косу відріжу, й мамі вже казала.
— Та йди ти! Хіба візьмеш і відріжеш?
— Ось зараз біжу, вже й одяглася.
— Що ж ти, доню, собі надумала: взяти та й відрізати косу?
— Та не бійтесь, тату, що ж мені буде?
— Та роби, як хочеш, доню, тільки ж як це воно тепер буде, так наче й хтозна.
Варці хотілося швидше піти, а батько ще щось думав казати.
— Ти, Варю, дивись, я хіба тобі що зроблю? Ти ж знаєш, я нікого не боюсь. А якщо будуть казати, що ми тобі гроші за косу дамо, то ти не бери, хай вони сказяться. Відріжуть, і ти косу з собою забери, чула, Варко?
— Добре, я вже піду, тату.
Варка хотіла швиденько, але не так вийшло: вона вже на цій дорозі ой-ой скільки падала — канавки, у яких вода позамерзала і той льодок снігом пухкеньким затулився, аж тягнуть за ногу, щоб ступила.
Літачок оно такий маленький випурхнув над деревами, що закривали аеродром. "Боже, наче з мене вилетів",— подумала Варка.
їй здалось, що як тільки вона добіжить до тих високих тополь, за якими ще сад, а там уже й місто, то їй стане легко-легесенько. Але ще було йти та йти, і їй уже щось таке здавалось, наче біжить хто за нею, і вона аж ходу прискорювала.
Проте оглянулася: Василь тупцює стежечкою за тими тополями. Чого це йому теж цієї пори до міста?
— Варю, лови!
Вона оглянулась і не встигла нагнутися: сніговою пилюкою їй війнуло на розкутану голову.
І собі нагнулася — снігу зачерпнути.
— А щоб знав, як на дівчат снігом кидатися!
Та вже й дороги не розбирала, побігла між деревами, горнучи високий сніг колінами.
— Варко, не втікай, щось скажу! — гукнув їй услід Василь.
— А щоб знав,— нашіптувала Варка,— щоб знав.
— Та он же де стежка, Варко!
Варка вхопилася за гіллячко старої яблуні, аж отямилась трохи.
Тихо так обізвалася:
— А куди це ти зібрався вдосвіта?
— По хліб до міста,— радо одказував, думаючи, що, може ж, по дорозі.
— А я так. Ще й сама не знаю.