Цієї миті мені значно важливіше уявити собі, як ти сидиш перед комп'ютером на заскленій веранді в Нурберзі. Я навіть бачу джмеля, який продзижчав повз тебе, ледь не зачепивши. Й на тому спасибі... Але мені потрібно трохи більше інформації, аби цілковито забути, що нас розділяють дві поромні переправи і боо кілометрів суходолу. Напиши ще щось про себе!
Що ж, на мені біла футболка поло і шорти кольору хакі, сиджу босоніж. На крихітному столику, власне, пульті, с місце лише для ноутбука формату А4, на підвіконні стоїть філіжанка подвійного еспресо і склянка мінеральної води. Я сиджу на барному стільчику, не знаю й звідки він узявся в нашому домі. Надворі вже майже 25 градусів тепла, у садку, обсадженому живоплотом з туї, я бачу деревце з недостиглими грушками і дві сливки з майже стиглими синьо-фіолетовими плодами, сорт називається, здається, Ґчрман. Навколо старого пісочного годинника палахкотить рясним букетом жовте вербозілля, воно квітне майже все літо; уздовж посиланої жорствою стежки буяють білим і багряним цвітом віхтики астільбій, ці квіти зацвітають пізно, однак прикрашають сад маленькими витонченими пілястрами до глибокої осені...
То що, можна вважати цей опис компенсацією за дві поромні переправи та 600 кілометрів, які розділяють нас?
Поки що годиться, бо тепер я бачу тебе. Але щорти? Ти ніколи їх раніше не одягав. Зазвичай носив вельветові штани, коричневі, іноді бежеві, бувало й червоні. Отже, і^ось змінилося таки.
А тепер починай зі мною розмову, Стейне. Я сиджу і чекаю.
Починати з тобою розмову?
Маєш ще один шанс розповісти, у що ти віриш, якої думки про речі, яких не можеш пояснити.
От власне... Мені видається, ти вже ставила в приблизно такому ж формулюванні своє запитання раніше, але я не можу докладно пригадати, як саме я відповів. Коли ви поїхали з Букбюена тієї середи, я довго тинявся садом, знову й знову дошукуючись причин, чому ми розлучилися. Тоді теж ішлося про питання віри. Після того, як ти нагадала мені про Брусничну Жінку, я спробував відтворити у пам'яті всі наші розмови, які передували розриву, — перш ніж між нами запала глибока прірва мовчанки, І кожен з нас замкнувся у собі.
Я майже боюся починати суперечку від початку. Маєш рацію, я просидів у спальні увесь останній ввчір І всю ніч, викурюючи сигарету за сигаретою, я був у розпачі. Ми вже давно не знаходили спільної мови. Навіть перебування разом в одній кімнаті гнітило нас. Коли я таки ліг на світанні, у пачці залишалася одна-єдина сигарета; це я добре пам'ятаю, бо піднявшись десь за годину, припалив її, сидячи на краю ліжка. Не докуривши, загасив цигарку і вийшов до вітальні, а там так само, сидячи на краю канапи, курила ти.
"Стейне", — тільки мовила ти. Щось таке було в твоєму погляді, і я кивнув.
Збагнув, що сьогодні ти покинеш мене. І ти зрозуміла, що я це зрозумів. Я не намагався тебе затримати.
І ось ти повертаєшся через тридцять років і запитуєш, у що я вірю. Мабуть, розчарую тебе, оскільки не знаю, чи маю якусь свою, особисту віру хоч у щось. Мені легше обґрунтувати те, у що я не вірю...
Ти якийсь заморочений... Гаразд, тоді скажи, у що ти не віриш?
О, це можна сказати одним словом. Не вірю у жодні прояви одкровень. Загалом, існує достатньо чудес, вартих подивування, а ще більше такого, чого ми не знаємо — неозорі простори віри та сумнівів.
Справді?
Ми ж уживаємо слово "віра" в різних контекстах. Можемо вірити, що Манчестер Юнайтед здобуде перемогу над Ліверпулем або що завтра буде гарна днина, і при цьому маємо на увазі, що одне Б більш ймовірним, аніж інше. Можливо, існує більша ймовірність, що Манчестер Юнайтед виграє недільний матч; можливо, деякі прикмети свідчать, що завтра не падатиме дощ. Але ж ми з тобою дискутуємо зараз не про це.
Існує інша категорія питань віри, які я залюбки оминув би в цьому турі дискусії, зокрема запитання, якого ти вже торкалася, про big bang, тобто, Великий Вибух. Стався він сам по собі чи був наслідком божественного акту творення? На це ніхто з нас не може дати вичерпної відповіді, отже, типове "питання віри". Я з великою повагою ставлюся до тієї точки зору, що big bang міг би бути одним із Божих чудес, хоча саме слово чи поняття "Бог" надто заряджене людськими уявленнями та фантазіями, щоб я міг його взяти собі до вжитку. До тієї ж категорії, на мою думку, належить ще одне запитання, яке тебе дуже хвилює: чи живе у нас "дух" або ж "душа", над якою не владна смерть. Сам я не вважаю за ймовірне, мовбито щось у мені переживе мене нинішнього, але не через переконання у несумісності такого твердження з ученням природничої науки, —щось-таки існує у пограниччі, на межі духовного й матеріального. Отож я не відкидаю віри в буття після буття — і тебе не позбавляю тієї віри, — якщо це має наукове підґрунтя.
Це добре. Але?..
Але я не вірю в існування "надприродних" сил, які постійно втручаються в людське життя, "являються" нам. Треба було тоді більш зрозуміліше витлумачити свою позицію, бо ж так гостро я зреагував не на твоє несподіване увірування, ніби існує життя після смерті, а на твоє ствердження, ніби Бруснична Жінка — з'ява із засвітів. Як ти вже казала, ми обоє були свідками її появи. Я, хоч теж відразу пов'язав її з тим, що трапилося біля гірського озера, не повірив, що вона там померла, а тепер прийшла із "потойбіччя" побачитися з нами.
Розумію. Кажи далі, Стейне. Спершу я хочу спробувати збагнути тебе, а потім настане моя черга, я вже подбаю про те, аби й ти мене зрозумів. Але продовжуй, я ще потерплю...
Отже, так: я не вірю, щоб коли-небудь людям поставала з'ява чи в якийсь інший спосіб показувалися боги, ангели, духи, душі пращурів, відьми або ж примари. Причина дуже проста — цих створінь не існує.
Я з'їла п'ять вишень. Рахувати легко, бо після кожної ягідки викладаю на стіл кісточки.
Тут ходять чутки, що Ейде Ландгандель зачинять, хоча одна і та сама родина володіє цією крамничкою від 1883 року. Є, щоправда, сільські крамнички на Норі та Ітрьойґренді. І хоча сам острів налічує не більше двох сотень осілих мешканців, буде шкода втратити саме цю, на нашому тлисі. Можна, звісно, доїхати автом чи велосипедом ДО Нори і зробити закупи там, та якщо такий крихітний хуторець як Кольґров втратить крамницю, почне зникати і сама громада, у кожному разі, взимку, коли немає відпочивальників.