Вона дивилася мені пильно у вічі, а в її очах тріпотів страх. Я бачив у них нездоланну печаль, гнів та нестерпний відчай. Вона знову впала в непам'ять, перед тим як востаннє повернутися до свідомості. Тоді в її погляді була вже тільки пустка і безпорадність. Жодних слів. Можливо, вона ще мала сили, аби попрощатися, але не зробила цього...
Вона втратила віру, Стейне. Стала мов ви-шкребтана оболонка, спустошена, без життя.
Що вона мала на увазі, кажучи, що ти мав рацію? Це щось дуже важливе, так? Мати рацію? Здатність чи зла воля посіяти пекучі сумніви щодо віри у душах інших людей? Ні, сказав я собі, не бажаю знати жодних відповідей. Раз пом'янули і досить.
Не знаю до пуття, чому, та мене враз пронизала думка, що ти увійшов у наше з Сульрун життя наче отой бурчливий, вічно невдоволений ібсе-нівський персонаж. Людина моря... А може, ти більше схожий на Ґреґерса Верлє? У такому ра.^ я радо візьму на себе роль Реллінґа? Пам'ятали, його знамениту фразу? "Позбавляючи пересічну людину "житейської брехні", позбавляєш Ц в0д_ ночас і щастя..."*. Я сиджу в її жовтій мансарді і дивлюся у вікно на місто...
Десь недавно Сульрун сказала, що хотіла б навідатися до Сулюнна, попрощатися з морем на зиму. Планувати виправи на власний розсуд — це було їй властиво. Та, може, йшлося про вас обох, може, це ви удвох хотіли попрощатися з морем? Того липневого дня ви так несподівано рвонули в гори!
Сам не знаю, чому запитую, бо не бажаю від тебе відповіді, та й, зрештою, усе це вже не мас жодного сенсу.
Ти приїхав до Бергена, хлопче! Але спізнився! Зателефонував сюди надвечір, коли це вже трапилося. Ми саме прийшли додому з лікарні. Слухавку підняла Інґрід, вона лише сказала, що не знає, хто ти і не має снаги розмовляти з тобою. Я сидів, схилившись, над обіднім столом, сказав, що знаю, хто ти, але теж не маю снаги розмовляти з тобою. Урешті слухавку взяв Юнас і про все тобі розповів. Я дозволив йому це зробити... І як ти тоді вчинив? Пробув у Бергені до самого похорону? Чи подався до моря, у Сулюнн? Запитання риторичні.
Від цієї миті нічого й чути про тебе не хочу. Сподіваюся, ти з повагою поставишся до такого рішення. Ми з дітьми іще довго та важко прихо-дитимемо до тями.
Тут, нагорі, у Скансені, порожньо без неї. По цей бік гір теж є хтось, хто любив Сульрун. І хоч я взяв на себе роль Реллінга, ніколи не вважатиму Сульрун пересічною людиною...
Оце й усе. Нільс Петер