Із чорного легковика вилізло троє — зодягнуті в рудо-зелене сукно, у високі важкі картузи, по боках теліпалися планшети. Вони одразу пішли до парадних дверей, поблискуючи гладенькими, ніби напрасованими, халявами. Дивилися прямо перед собою, мов нікого не бачачи, хоч насправді бачили все.
Перший ніс поперед себе таке величезне черево, наче наївся молодої люцерни і здувся. Це був заступник начальника Черкаського повітового ҐПУ товариш Вольський. За ним дибуляв уповноважений Кандигін, корчуватий чоловік на тоненьких ніжках. Третій, із кущиком вусиків під носом, ішов позаду й усміхався. Сам до себе. На відміну від тутешнього люду, всі Черкаси знали, що означає посмішка голови окружного суду Голубчика.
Коли трійка щезла у проймі парадного входу, шість озброєних конвоїрів висипало з вантажівки, і навіть зігнута бабуся помітила, що один із них був "сліпий". Китаєць одкинув задній борт кузова і закричав:
— Віхадзі!
Арештанти зі зв'язаними руками важко, поволі спинались на ноги й зістрибували на землю. Були це вже, видно, не раз катовані хлопці, обдерті, худющі, зарослі, лише на одному був теплий френч, але такий брудний і заношений, що не розпізнати, якої він армії. Швидше за все, петлюрівський, того й не здерли, щоб усі бачили речовий доказ. Невільник мав щось таке у поставі, у рухах, погляді, чого не назвеш інакше, як вродженою гордовитістю. Ніби соромлячись пут на руках, він із легкою досадою повів очима по натовпу і ледь помітно кивнув головою — чи то на знак привітання, чи вибачався за те, що прийшов сюди в такому незавидному вигляді. Ніхто вже не сумнівався, що це був отаман Туз.
Він і до входу в Народний дім без вагань пішов першим. За ним рушили його побратими Гарасько і Босий, поглядаючи в натовп: чи нема тут когось із рідних, щоб хоч очима попрощатись востаннє.
Отаман Туз сів посередині лави, що стояла ближче до сцени так, щоб підсудних було видно і трійці, і глядачам, по праву руку від нього опустився Гарасько, по ліву Босий, а по обидва боки від арештантів виструнчилися два конвоїри, опустивши рушниці кольбами на підлогу. Двоє конвойників стали біля дверей, щоб стежити не лише за підсудними, але й за всією залою. Порядок надворі стерегла міліція і двоє військових — один із них був "сліпий" китаєць.
На сцені за столом розсілися Вольський, Кандигін та Голубчик, який і далі сам собі посміхався у кущик вусів.
Напхом напхана зала сопіла, кашляла, сичала, зітхала, бо публіка тут зібралася таки різномаста — від тонкосльозих жінок до черствого чоловіцтва, від співчутливих селян до розлючених активістів, від поміркованих службовців до оскаженілих партійців.
Були тут совєтські керівники, військові начальники, поважні гості із сусідніх повітів, як от, приміром, матусівський волосний воєнком Сємьонов, котрий мав дозвіл на табельний наган № 44956 та право на дармове користування селянськими підводами в рахунок Трудгужподатку. Він сидів у третьому ряду серед почесних гостей, щоправда, сидів скраю, ближче до виходу, і, схоже, нудьгував, коли Вольський розводився про нещадну боротьбу совєтської влади з бандитизмом. Та ось настала черга отамана відповідати на запитання суду. Туз говорив рівним приглушеним голосом, але так, що його чули всі. Говорив просто, не викручувався і не приховував своєї ненависті до комуни. Наче розповідав про боротьбу з ворогом не суду, а хлопцям, які сиділи біля нього на лаві. Отаман сказав, що ні за чим не шкодує, крім одного — йому жаль своїх рідних, котрих через нього переслідуватиме окупаційна влада.
— Стало бить, ви нє аступілісь, а сознательно баролісь протів совєцкой власті? — спитав Вольський.
— А хіба ще як можна? — здивувався Туз.
— Ідєйно баролісь?
— Аякже! Я боровся за самостійну Україну і за свій народ.
— За етот народ, что сідіт в залє? — спитав Голубчик, показуючи рукою на публіку. — А ви у нєво спрасїлі, у етава народа, нужна лі єму ваша защіта?
— Я згоден, що є багацько людей, эт..і не здатні і думати про кращу долю, — відповів отаман. — Тому я кладу своє життя за ідею.
— Ви да сіх пор счітаєтє сєбя тузом? — захихикав Голубчик, заохочуючи залу до сміху, проте вслід йому реготнув лише білобрисий молодик, котрий швиденько щось нотував до рудого зшитка. Мабуть, це й був кореспондент, якщо не редактор, зети "Червоний Жовтень" Каленик Груша.
— Так, — сказав отаман. — Я вважаю себе Тузом, бо так воно є насправді. Це моє прізвище.
— Но ви сагласни, что всем бадітам і тузам наступіл канєц?
Ані, как пабітиє сабакі, прішлі к нам с раскаєнієм і павінной.
— Ні, мене живим схопили тому, що я вчадів у хаті, яка горіла. Інакше я досі убивав би таких, як ви.
На хвилю запала така тиша, що матусівський воєнком Сємьонов почув, як щось булькнуло у череві Вольського. Воєнком розтулив кулак, у якому тримав годинника: за п'ять хвилин друга.
— Канчайтє ету петлюровскую агітацію, — нахилився Кандигін до Вольського.
І той поставив останнє запитання:
— Ви прізнайотє себя віновним?
— Перед комуною — так, — сказав Туз. — Мало я її бив. Перед Україною — ні. А перед народом… народ сам колись скаже, хто я був і де дівся.
— Так спрасітє! — зірвався на крик Вольський. — Спрасітє у него сейчас, вот жє он перед вамі, народ-то! — Він повів очима по залі, де серед публіки мали бути вже підготовлені "громадські обвинувачі": саме момент надати їм слово.
У цей час до зали зайшов "сліпий" китаєць і приєднався до конвоїрів, що стояли біля дверей.
— Я, я йому одповім, гаспидові! — почувся жіночий ображений голос.
Від задніх рядів, опираючись на костур, наперед пошкутильгала зігнута в три погибелі бабуся, та, незважаючи на старечі літа, була ще бідова. Не довго думаючи, вона вихопилася боковими східцями аж на сцену, низько вклонилася суддям, а коли розігнулася, публіка ахнула: стара випросталася на повен зріст, тримаючи в обох руках по німецькій бомбі, які вибухали навіть від легкого удару.
Тим часом зірвався зі свого крайнього місця і матусівський воєнком Сємьонов, який вихопив гранату й наган — усі подумали, що він зараз влучним пострілом застрелить скажену бабу ягу, але цей навіжений спрямував наган на конвойників, що стояли біля лави підсудних. Тієї ж миті гарячий сільський хлопчина з червоним бантом на лацкані піджака, схожий на каесемівця[*], а насправді гайдамака Козуб, погрожуючи кольтом, підскочив до охоронців, що стерегли вхід, а легкий на ногу Біжу, який до цього удавав із себе невинне сільське ягня, уже роззброював конвойників, що заклякли під прицілом Чорного Ворона.