Потім ще люди стали шептатися, що козаки поховали Веремія на старому цвинтарі в їхньому-таки селі, поховали серед ночі, так, щоб навіть жінка і мати не знали, бо рано чи пізно викажуть своїми слізьми могилу отамана. Довго мучилися-вагалися Ганнуся з матір'ю, не хотіли брати гріха на душу, та й страшно було, але невідання було ще тяжчим, і тоді вони вдвох уночі таки пішли на старий цвинтар, де вже давно не ховали нікого, пішли і знайшли там свіжу могилу серед запалих гробків та похилених трухлявих хрестів. І стали копати, й докопалися, грішники, до труни, натерпілися страху до холодного поту, тільки та свіжа труна також була без небіжчика, але… лежала в ній закривавлена Веремієва вишиванка.
— Аґа, ні слуха ні духа, значіт, — рипнув своєю шкуратянкою той, що мав прищаву гусячу шию. — І атказиватся ат нєво ви нє сабіраєтєсь. Ну так сматрітє жє! Єслі вдруґ етот слух ілі дух паявітся, таґда пєняйтє на сєбя! Таґда і вас пахаронят зажіво.
Заброди пішли, але Ганнуся знала, що це тільки початок. Вони б давно з'їли їх із матір'ю живцем, та не зробили цього тільки тому, що сюди ще міг навідатися Веремій. Вони не відчепляться від них, поки не знайдуть його живого чи мертвого. Серце підказувало їй, що Веремій живий, інакше чого б ото замість небіжчика клали в труну лише його одяг? — така омана була для неї незрозумілою і навіть зловісною. Ганнуся тільки розуміла, що хтось затіяв зухвалу гру, і цей хтось скоріше за все був її чоловіком, а раз так, то він — живий, мертві не годні на жарти, навіть якщо за життя вони були вдатні до найхимерніших витівок. А якщо Веремій живий, то все, що він робить, має свій глузд, і рано чи пізно чоловік неодмінно до неї обізветься чи подасть якийсь знак.
Так собі міркувала Ганнуся, стоячи біля причілка хати, аж поки вгледіла на вершечку акації чорного ворона. Той сидів трішки надутий і сонний, але Ганнуся побачила в ньому недобру прикмету, відчула якесь лихе віщування, аж млість підкотила до горла. Її навіть знудило, але це вже було не вперше відтоді, як вона зачула важкість у лоні, і даремно Ганнуся нарікала на ворона — той був настільки старий, що вже не міг і не хотів нічого віщувати. Він просто спостерігав зверху за людською метушнею, бо це було єдине, що його ще цікавило в цьому нескінченному житті. Марнота над марнотами, все намарне, — думав ворон, дивлячись услід бричці, яка віддалялася від Кривого Узвозу.
Котяться ці колеса в один бік, а потім знов повернуть назад.
І чи віщував він, чи ні, а наступної ночі хтось постукав у вікно — дрібно так, як це робив Веремій, — вони з матір'ю обидві кинулися зі сну, але то був якийсь чужий чоловік. Він не сказав нічого, лиш передав Ганнусі вісточку, писану друкованими літерами:
"Якщо хочеш мене побачити, то приходь у суботу після заходу сонця до Високої Греблі".
2
Ніколи я не був мародером, та завжди з якимось дурним лоскотом у грудях любив потрусити потайні чужинські кишені, планшетки й портфелі, які носила не дрібнота, а здебільшого "риба" серйозніша, — в суконних френчах, шкірі і хутрах. Траплялися там, звісно, й коштовні речі, та ще цікавішими були всякі папери, що стосувалися нашого брата більше, ніж кого іншого. Я не кажу про більшовицькі агітки, які годилися нам хіба що на "козячі ніжки", а от їхні приписи та настанови були для мене справжніми знахідками.
Чого коштувало бодай оте "суворе попередження", яке я знайшов у планшеті головного черкаського "бебеха"[*] Яші Гальперовича, котрий так необачно відважився дістатися на автомобілі аж до Кременчука — непоказного містечка, якому, мабуть, ніколи й не снилося, що воно стане губернським містом, але хай низенько вклониться Холодному Яру та його лісовикам, — це через них виникла ґвалтовна потреба створити новий губернський центр ближче до "осиного гнізда бандитизму". І потяглися до Кременчука всі оті губревкоми, парткоми, БеБе, губчека, військкоми та всілякі інші "коми", яких наплодила комуна.
Однак я не про те, я хочу сказати про головного черкаського "бебеха" Яшу Гальперовича, який наважився вирушити в таку небезпечну дорогу на авто лише з чотирма чекістами-охоронцями, якщо брати до уваги й шофера. А наважився Гальперович покозиритися на американському "пірсі" з відкритим верхом тільки тому, що довкола головних доріг кишіли тоді регулярні частини червоних, котрі день у день прибували цілими ешелонами на станцію Бобринську й розповзалися, як мурашва, в напрямку Чигирина, Кам'янки, Черкас, Звенигородки, Знам'янки… Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, яких наші селяни називали "сліпими", юродиві з лиця чуваші та башкири, і в усіх на язиці крутилося одне загадково-страхітливе слово "Хальоднияр". Усі вони думали-гадали, що ж воно таке, цей "Хальоднияр", що ж воно за сила така незвичайна, на яку їх перекинули з найвіддаленіших фронтів, проте цього ніхто не міг до пуття розтлумачити. Москалі казали, що Хальоднияр — це якась древня фортеця ще князя Долгорукого, де всі люди велетенські і довгорукі, чуваші та башкири вважали, що Хальоднияр — це ім'я якогось великого полководця, щось таке, як Чингізхан, котрий так розперезався, що не хоче визнавати комуну, китайці сподівалися, що це така закраїна, обгороджена високим муром, де хоч і холодно, зате повно рису і всілякого їдла, але тим їдлом не хочуть із ними ділитися, а латиші нічого не думали, вони просто були латиськими стрільцями і мовчки ждали наказу.
Отож головний черкаський "бебех" Яша Гальперович сміливо, з вітерцем і форсом вирушив у відкритому американському "пірсі" на Кременчук, і так не дуже далеко й заїхав, як за Худоліївкою вигулькнуло йому назустріч кілька кіннотників у рогатих шапках-будьонівках з величезними ганчір'яними зірками на лобі.
Яша Гальперович звелів водієві зупинитися, аби розпитати в будьонівців, чи не чути тут на дорогах контри.
— Какой часті? — спитав він суворим командирським голосом, завваживши, як кіннотники обступають "пірса" з усіх боків. Либонь, такого ще й не бачили.
— А что — нє відно? — пика будьонівця, який нагнувся над Яшею, аж лисніла від посмішки.