— Як бачите, — підсумував він після паузи, — вам довірено надзвичайно відповідальне завдання.
Всі чотирнадцятеро закивали згідливо головами: в їхніх поглядах угадувалося благословення і ще якась трепетна, майже дитяча надія.
Автомобіль, яким доставили Тищенка в офіс "Порядку", а звідти — в Центр, був обшарпаний як зовні, так і всередині. Похитуючись на задньому сидінні, виконавець — а тепер Тищенко був уже виконавцем — марно силкувався виявити зв’язок між змістом сказаного головою і останньою його фразою. Поруч на сидінні лежали в’язки снастей. Попереду здригалися на вибоїнах дві ретельно підстрижені голови. Одна біла, як іній, друга — чорна, з синюватим полиском. "І що тебе ото штовхнуло поступитися власною плоттю? — звертався подумки Тищенко до чорноволосого, який сидів за кермом. — Гроші? Але ж у світ Вселенського Духу їх не забереш..." Певно, у молодика був стимул, сильніший за гроші. Тищенко раптом відчув якусь непевність. Адже в акції, де інші віддавали життя, йому відводилася роль лише найманця.
Машина, попетлявши вулицями, переїхала міст через річку і скоро опинилася на головному проспекті. А там підкотила до литих воріт біофаку, які тут-таки відчинились. Будинок біофаку виявився Дволиким Янусом: його фасад був корпусом університету (старовинна п’ятиповерхова кам’яниця з широкими дубовими дверима), проте подвір’я, що його кожен куток прострілювався телеоб’єктивами, свідчило, що це режимний заклад. І тут Тищенкові спало на думку, що події розгорталися напрочуд стрімко: він не встиг не те що осмислити їх, а навіть озирнутись. І це за цілковитого браку інформації про особу, яку йому належало повернути.
— Послухайте-но, — сказав він, виходячи з машини, — затія ваша дедалі більше скидається на казку "Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що".
— Не зовсім так, — заперечив представник замовника. — Куди йти, ви вже знаєте, а що принести — довідаєтесь на місці.
— "На місці", де це?
— У потойбічному світі.
Всупереч сподіванням, Тищенка повели не в глухе підземелля, а на п’ятий поверх — у кімнату, схожу на рентгенологічну лабораторію. Чоловік у халаті, що сидів біля вікна, чимось був схожий на людей з офісу "Порядок" — не рисами, а виразом обличчя, поважним і вимогливим.
— Іван Іванович, — відрекомендував його літній. — Керівник Центру.
Керівник підвівся з-за столу і простяг руку.
— Ну, а мені вас відрекомендовувати не треба, — сказав він, стримано посміхаючись.
У правдивості цих слів Тищенко незабаром переконався.
— Почнемо з того, що вашу кандидатуру запропонував я, — подав голос керівник Центру, коли за обома представниками замовника зачинилися двері. — Мотив? Зараз покажу.
Він розсунув ширми зі сріблястої, схожої на фольгу, тканини, відкривши сховану частину приміщення. У глибині поблискував великий телеекран, а обабіч стояли арки, схожі на ті, що в місцях огляду в аеропортах. Господар непомітно торкнувся пульту на стіні, й екран спалахнув. З’явились якісь люди, схоже, вихоплені оператором з вуличезної юрби — чоловіки, жінки, діти. То була нічим не примітна хроніка вулиці. Та ось зображення зникло. Іван Іванович натис щось на пульті, й ті самі кадри з’явилися знову, але цього разу перехожі були в дивних світних ореолах. Здавалося, на них накинули прозорі скафандри у вигляді вертикальних еліпсоїдів, зітканих із проміння. Відеопоказ знов урвався, господар повторив ту саму операцію, і Тищенко побачив знайомих уже людей, але цього разу постаті їхні були вкутані чи то у випари якісь, чи то у газ. Вони, здавалося, перебували в гніздах у просторі, і ці гнізда рухалися разом з ними... Той самий запис прогнали ще двічі. Тищенко спостерігав людей відповідно в ореолах, що світилися довкола тіл, і з кольоровими, як на образах, оболонками навколо голів.
— Те, що ви побачили, — нарешті озвався керівник Центру, — в сумі зветься душею. Її складові: ефірне тіло — другий показ, астральна аура — третій показ, фізична аура — четвертий, і ментальна аура — п’ятий показ. Це те, що відокремлюється від тіла після фізичної смерти людини... Є ще астральне тіло. Але, як і матеріальне, воно смертне — спершу відлітає з душею, та потім душа відкидає його, і воно летить до місця поховання трупа й там розкладається. Власне, цю астральну оболонку в нічній пітьмі на цвинтарі вважають за привида. Втім, облишмо астральне тіло — воно нам не буде потрібне... Так от, ауру-душу утримує плоть із різною силою. Одразу ж зауважу: у переважної більшости людей душа з тілом пов’язана дуже міцно. — Іван Іванович ковзнув поглядом по батареї відеокасет на стелажі й, вибравши одну, вставив у гніздо на місце вийнятої. — Ось приклад.
Тищенко на мить сторопів. Він знову опинився перед комісією. Оператор, либонь, знімав з того місця, де годину тому сидів батько "Експарки". Видиво зникало і поновлювалося ще тричі, демонструючи щораз новий вид духовної аури. Впадало в око, що всі види аури в осіб з комісії були густими і при самому тілі: кольорова ж ментальна аура довкола голів світилася живим пурпуром у червоно-чорній облямівці. Здавалося, художник, створюючи лики святих, намалював їм усім той самий ореол... Тищенко завважив подумки, що енергетичні оболонки його замовників відрізнялися від оболонок у людей на вулиці більшою щільністю й спорідненістю з тілом. Раптом зображення зникло. Керівник Центру змінив касету, і на екрані з’явився бетон злітного поля, потім гігантський літак, у череві якого один за одним зникли три восьмивісні тягачі: за навантаженням спостерігала група людей... Оператор перевів об’єктив на лиця, і Тищенко відчув, як йому замлоїло в грудях. То були організатори "Експарки" — він і вісім його товаришів. Живим лишився тільки один. Тим часом око об’єктиву зупинилося на ньому — керівникові новоствореного кооперативу. З екрана дивився шириколиций, міцної статури молодий чолов’яга. В очі впадала могутня шия борця (хоч боротьбою він ніколи не займався) і не менш могутні плечі, на яких, здавалося, тільки дивом не розлазилася сорочка. Його збентежив колір очей. В житті вони були не то гірчичні, не то кольору хакі, а з екрана дивилася жива зелень... Відеозапис тривав стільки ж хвилин, як і тоді, багато років тому, коли його, озвученого, показували по телебаченню.