З того світу — інкоґніто

Страница 52 из 52

Савченко Виктор

Ніздрі Івана Івановича чутливо здригалися від парфумів, що їх принесли з собою гості. В тому коктейлі парфумів було знати також пахощі скошеної трави.

— Запахи для мене така ж насолода, як і смачні страви, — прошепотів керівник Центру перевтілення Тищенкові. — Я від них чманію.

Тим часом з’явилися молоді в супроводі жінки років на сорок. Попри легковажний, як на її літа, стрій — коротка рожева сукня з відвертим декольте — в ній угадувалася водночас якась суворість. Слідом ішли батько Компанійця і мати Надії — красуня Сходу, більш схожа на сестру, аніж на матір. За ними — керівники "Порядку".

Жінка стала за стіл, відкрила течку.

...Обряд мало чим відрізнявся від реєстрації шлюбу. Тищенкові на мить здалося, що якби на жінці раптом виявився сірий кітель, то попри її привабливість і характерні ознаки жінки, вона б стала схожою на керівника "Порядку", а стіл, за яким вона стояла, перетворився б на фрагмент "П"-подібного столу з резиденції.

І тут сталося непередбачене: з-поміж гостей вийшов чоловік, який був у дачному містечку за різнороба, обійшов заслін із співголів і став за спиною молодого, між батьком Компанійця і матір’ю нареченої. Жінка, котра виголошувала напучування молодим, на мить затнулась, розгублено глянула на присутніх, а тоді спинила погляд на голові асоціації. Але той поблажливо кивнув, мовляв — веди.

На гостей з’ява того чоловіка не справила враження. Єдиним, хто відреагував на зайду, був Булига-Компанієць. Він немов закам’янів. Із його чорного костюма, здавалося, непомітно витягли людину і вправили манекен, який виявився дещо худіший і горбатіший. Відчула стан свого судженого й наречена. Вона відхилила фату і покосилась на нього оком, а тоді знайшла його руку і стисла.

Жінка за столом, отямившись після миттєвого замішання, продовжила напучування, по закінченні якого молоді обмінялись обручками. Непроханий гість тим часом не виказував жодних почуттів. Він нагадував сновиду, чиї рухи, проте, мали свою логіку: він постійно тримав у полі зору молодих і старого Компанійця. Великі сірі очі його, здавалося, належали дитині, котру розбудили вдосвіта, і вона, хоч і розплющила очі, але ще спить. Зазвучала мелодія "Тихих вечорів", гості стали підходити до столу, щоб привітати молодих. Тищенко, який крадькома спостерігав за дачним різноробом, завважив, що на нього ніхто не звертає уваги, ніби то ковзала тінь людини, а не сама людина.

— На нього знову найшло, — почув Тищенко голос Івана Івановича, який також спостерігав за чоловіком у синіх штанях і білій сорочці.

— Він може щось утнути? — поцікавився Тищенко.

— Та ні. Він не агресивний.

Учений вручив Наді футляр з двома золотими годинниками — жіночим і чоловічим, і сказав, що це від них із Тищенком. У цю мить Булига-Компанієць і батько "Експарки" обмінялись меткими поглядами. В очах молодого промайнув відчай і прохання допомогти. Поза сумнівом, Булига "бачив" сутність Компанійця. Вона була зовсім поруч, чула музику й гомін, відчувала запахи парфумів і троянд, бачила свою ж таки щасливу наречену. Тим часом в очах Руслана не вгадувалося й натяку на почуття. Це справді були очі щойно померлої людини.

Дивна нечутна вібрація охопила Тищенка. Він ніби став магнітом, який наблизили до протилежного полюсу такого ж магніту. Водночас з’явилося моторошне відчуття роздвоєності. В ньому раптом постала Особа, але не як сутність, а як інформаційна тінь — уся: від дзвінкого крику новонародженого до останнього передсмертного хрипу. Він ніби пробіг шляхом віроломства і крутійства, всіма сходинками височенної піраміди, на вершину якої колись стрімко вибігла та людина, побачив мільйони трупів довкіл підніжжя тієї піраміди; відчув чорну правду, в якій лиха воля переплелася з добрими намірами, божевільна любов до влади з тваринним страхом за своє життя. То була правда Сатани, в ім’я якої жила колись людина. Видиво промайнуло за частку секунди, але те, що він побачив, було ціле життя. Коли Тищенко отямився, то завважив, що на нього дивиться людина з портрета. Цього разу очі в неї були такі глибокі й лихі, ніби на дні їх попеліло саме пекло. Це теж тривало мить, після якої зіниці на полотні знову стали невиразні.

— Жорстокий був чоловік.

Поруч стояв батько Родіона і теж дивився на портрет. Перевівши погляд на Тищенка і завваживши на його обличчі сум’яття, додав:

— Кажу це вам, як другові мого сина. Він вас дуже поважає.

На мить Тищенкові здалося, що це був голос самого Родіона, тільки стомлений.

— Я з’явився на світ за рік до того як ВІН помер, — провадив тим часом старий Компанієць. — Моя мама була, по суті, наложницею. А я народився позашлюбною дитиною. По його смерті ми дуже бідували. До влади-бо прийшли його опоненти. Та, зрештою, після багатьох років наруги над пам’яттю цієї великої людини гору взяв здоровий глузд... Ну, то й що, що він був жорстокий? Зате всюди панував порядок.

Тищенко завважив, що син Особи не був схожий на свого батька жодною рисою; спорідненість виказувала тільки природна смаглявість, дещо завузьке чоло і не надто розвинені плечі.

Тим часом розчахнулись двері бенкетної зали, на гостей війнуло пахощами кухні.

— Вважається гарною прикметою, якщо на весілля забреде блаженний, — зауважив старий Компанієць, повівши оком на Руслана.

Тоді підійшов до дачного різнороба і, поклавши руку на його широке плече, сказав:

— Ходімо, синку, до столу. Сьогодні у нашого Родіона знаменний день.