З пожовклого фото самовпевнено дивився чоловік років двадцяти восьми, в гестапівській формі. Рудольф закрив долонею форму. Тепер йому здавалося, що дивиться в люстро. Вони з чоловіком схожі, як два рисових зернятка. Мати казала, що він не повернувся з війни. Багато батьків не повернулося з війни... Рудольф боявся прибрати долоню з форми. Дивно: одне лице, тільки на фотокартці воно мужніше, ні, зліше. Мабуть, через очі — сірі, аж безбарвні. "Хіба ти теж був із тими?" Не хочеться вірити, що Франц, його батько, міг чинити злочин. Ні, його примусили. Тоді всіх примушували...
Кроки в коридорі. Рудольф закрив шухляду. Йому здалося, що Франц в останню мить посміхнувся. То була прикра посмішка: мовляв, батька рідного цураєшся... Не цурайся, я за себе вже відповів. "Так, я не відповідатиму за тебе. Але ж пам’ять... Вона втисне мене в цю гестапівську оболонку, і я буду тобою. Треба ж таке, щоб саме твій син став поновлювачем пам’яті, замість того щоб бути її гробарем".
Стулки дверей м’яко ковзнули в стіну.
— Ходімо... — почулося з коридора. — Шеф уже повернувся.
В дверях стояв Арсен. Рудольф повів відсутнім поглядом по його гандрабастій статурі.
— Ходімо, бо й цього разу проґавимо.
У Арсена смагляве обличчя. Під крутим чолом глибокі чорні очі. Рудольф підвівся; він побачив, що його колега тримає якийсь журнал.
Професор Кіпер сидів біля письмового столу, на якому, крім гори паперу та книжок, стояв кінопроектор, націлений об’єктивом у стіну. Професор міг переглядати звіти, не підводячись із високого крісла, яке нагадувало трон.
— Буна дзіо! — привітались вони, наблизившись до столу.
Професор кивнув, від чого копиця шпакуватого волосся розпушилася, стала ще більшою.
— Сідайте. Що нового?
— Ви ще не передумали, шефе? — запитав Арсен.
— Ні.
— Чому?
— Не бажаю ризикувати.
— Ви нічим не ризикуєте, шефе. Такі досліди вже ставилися багато разів. Жодного нещасного випадку...
— І все ж не можу дозволити вам ці досліди. Я відповідаю за ваше життя не тільки перед вашими батьками та своєю совістю, але й перед вашими державами. — Він говорив не поспішаючи, вагомо, ніби складальник у друкарні — "набирав" кожне слово.
Очі Рудольфа неначе розширились і тепер сталево поблискували.
— Ми працюємо у вас десять років, — почав він.
— ...працюєте зі мною... — виправив професор.
— Добре. Ми працюємо з вами десять років. Ми звикли вважати вас патріотом інституту...
— Зараз уже не вважаєте? — карі очі затлілись цікавістю, крізь яку пробивались іскринки іронії.
Арсен нерішуче м’яв у руках журнал.
— Ось, — почав він раптом гортати сторінки. — Ось. Датчани вже провели такі експерименти над поновленням власної пам’яті людини. Двома-трьома роками вони мають намір приступити до поновлення спадкової пам’яті. Датчани, шефе, а не ми — міжнародний інститут біоніки.
— Дайте-но, — простягнув руку професор. Він поринув у читання. Лице з різкими, неначе тесаними, рисами було ніби сонним. "Кажуть, цей молдаванин знає до двадцяти мов, — міркував Рудольф. — Цікаво, яка ємкість пам’яті такої людини? Либонь, максимальна — 1013 біт..." Він подумав іще, що шеф із Арсеном чимось схожі, антропологічно схожі, обоє мають широкочолі голови, і в темних очах обох, мабуть, більше ліричного, ніж раціонального.
Нарешті професор випростався в кріслі, поклав руки на поруччя. Стаття, напевне, справила на нього враження, бо обличчя вже не холодило байдужістю.
— Ви знаєте, де я був останніми днями? На симпозіумі. Я не міг іще вам розповісти... Відомий вам Макс Брайт зараз проводить своє дозвілля у лікарні. Експериментував з власною пам’яттю. Щось, кажуть, не врахував під час експерименту.
Макс Брайт. Рудольф зустрічався з ним кілька разів. Приємний чоловік. У свої двадцять сім він уже був відомий усьому науковому світові.
— Шкода Брайта, — сказав Арсен. — У якому він стані?
— Кажуть, збожеволів.
— Ну що ж, це ще одна з тих офір... — почав було Рудольф.
— ...яких вимагає наука? — продовжив шеф. — До біса тоді науку, коли вона така кровожерна.
— Але ж у датчан експеримент удався, — Арсен до професора. — Чому у нас мусить бути гіршим?
— Датчанам удався, американцям-ні. П’ятдесят відсотків ризику. Чи не забагато?
— Ніякого ризику, — сказав Рудольф. — Все передбачено. Ми маємо більші можливості, ніж американці й датчани. І ті, й ті користувалися примітивною технікою.
Професор Кіпер усміхнувся. Він теж був таким... Коли вже щось забандюриться, то хай там що, — свого доможеться. Колеги з академії недолюблювали його. Недолюблювали, проте керувати відділом біоніки в міжнародний інститут послали саме його, тридцятип’ятирічного професора Кіпера. А може, того й спровадили, що недолюблювали?
Рудольфові спало на думку, що посмішка у професора перчена. Недарма Кіпер у перекладі з молдавської — перець. Шеф усе ще посміхався, ніби забув закрити рота, в якому біліли міцні, трохи рідкуваті зуби.
— Гаразд, хлопці... Йдіть, готуйте свої експерименти. Але не забувайте про випадок з Брайтом. До речі, — професорів голос наздогнав їх коло дверей, — хто з вас буде першим?
— Жеребок покаже, — обернувся Арсен.
Низький коридор заливало мертвотним світлом неонових ламп. Він нагадував затоплений тунель.
— Як ти гадаєш, від чого збожеволів Брайт? — запитав Арсен у Рудольфа.
Той мовчки йшов, щось обмірковуючи, здавалося, не чує.
— Либонь, не розрахував частоти сигналів — імпульсів, і замість того, щоб дати розкладатися білкові, сталося навпаки — синтез білка і РНК. Тобто надшвидке запам’ятовування всіх дрібниць. Коли так, Брайт довго не проживе, — промовив Арсен.
Вони зайшли в кабіну ліфта.
— Скільки років було Брайтові, коли він потрапив до тієї горезвісної каральної експедиції у В’єтнамі? — запитав Рудольф.
— Вісімнадцять-дев’ятнадцять... Ти гадаєш, що?..
— Хтозна... — Рудольф натис кнопку. Ліфт поволі почав долати поверхи.
Після сніданку намагалися говорити й думати про щось інше, але почуття й уява кожного були напружені, як перед вироком. Навіть легке клацання, яке вряди-годи долинало з автоматичного реєстратора біострумів, викликало здригання. Тут усе зроблено їхніми руками: від блоків-схем, що мигтять індикаторами, до звичайного гвинтового крісла, схожого на те, що в стоматологічних лікарнях. Десять років... Вони в своєму пошуку пішли далі американців і датчан: відкрили код спадкової пам’яті.