"Княжно, — похмуро озвався я, вислухавши це все, — чи ви здаєте собі справу з того, що всі ваші знайомства, включно з вчорашнім, ранять мене до глибини. Це вам зовсім байдуже. Адже ви не думаєте про те, що ці знайомства і вас до чогось зобов'язують, бо жоден з цих, так званих великих світу цього, не буде так як я, земний черв, задовольнятися тільки одними зітханнями?"
Княжна або графиня Піннеберг посміхнулася.
"— Милий кавалере, ви маєте мене просто за якусь провінціальну дуриндочку. Світ великих, як самі знаєте, це — лицемірство, підлість і найнахабніша розпусність. Я дуже добре знаю йому ціну. Невже ви думаєте, що цей світ може мене спіймати? Найбільше мистецтво — це вміти жити як нетля, що літає навколо, але ніколи не опалить своїх крилець".
"— Іноді буває, що й спалить", — тихо промовив я.
"— Тоді це мусило б бути сяйво сонця, — замислилась княжна. — Всі інші сяйва для мене мертві і холодні".
Що ж міг відказати на це? Ця жінка шалено прагнула жити і володіти і мені гірко ставало, коли я роздумував, скільки для цієї мети треба було їй зужити крутійств, вимикувань, фальшивої гри, гри до останньої карти, до останнього віддиху. Граєтесь з вогнем, пані, — хотів я їй сказати, але навіщо? Це був її шлях, її доля. Вона помітно була вдоволена знайомством з Вількуром, кажучи, що коли б у неї були такі протектори в Парижі, то не довелося б так ганебно залишати поле дії і, взагалі, все було б інакше.
Я, настроєний того дня говорити гіркі речі, звичайно погодився з нею, що такі знайомі важливіші, ніж Христахнеки і Доманські, які б вони не були. "Однак, чиста справа, — суворо сказав я, — вимагає чистих рук", а висновки нехай робить сама графиня Піннеберг чи княжна Володимирська...
"— Я вас не дуже розумію, — підняла брови княжна, мабуть невдоволена моєю безцеремонністю, — крім усього іншого, ви, кавалере, мало знаєте, що я роблю і чому роблю, не тому, що я вам не довіряю, але ви — запальний, інакше: причинний, а в політиці не можна бути причинним. Тут важить холодний розум".
"— Про те, що шулери чи ярмаркові штукарі допомагають підсадити вас на престіл, я справді мало знаю та й не хочу знати..."
Мабуть я, з мало приховуваної люті, сказав забагато і княжна нахмурилась та хотіла ще щось сказати, але знечев'я лакей урочисто обвістив візит маркіза Рошфора-Вільнева де Вількура, амбасадора його величності найхристияннішого короля при Венеціанській республиці.
Кімната сповнилася пахіттю квітів і перфум, бо перед відвідувачем, який схилився в низькому поклоні, замітаючи підлогу струсячими перами на трирогу, гайдуки внесли з піввоза троянд, за якими княжну, бліду і тендітну ледви було видно.
Маркіз був невисокого росту, жвавий і моторний як дзига, з хижим, орлім носом, як у всіх французів, з бистрими очима, із шрамами на смаглявому обличчі, які свідчили, що він був не тільки дипломатом, але неабияким воїном та дуелянтом. Одіння на ньому було за останньою модою, все з-біса дороге, але без перебільшення, на пальцях мерехтіли перстені, на черевиках срібліли пряжки і поведінка його була достойна.
Княжна представила йому мене і він ввічливо, (що мені подобалось), привітався як рівний з рівним, а коли довідався, що я з України, то приємно, а навіть радісно, посміхнувся, торкнувся на хвилину чола і згадав, що у нього є тітка, вроджена маркіза Луїза Доментеніль-Ліанкур, яка є сестрою дружини генерала-лейтенанта графа Григорія Орлика з України, що під його командою він бився в кількох війнах. А Орликів батько, як йому відомо, хоч би з твору пана Вольтера, був спільником Мазепи. Я на це нічого не відповів, хоч про Орликів у нас дещо говорилось у Бакланівщині, але пам'ятаючи батькову думку про мазепинські справи, змовчав. Тоді ж маркіз, після розмови про це й те, запросив княжну і мене, як її секретаря, на вечерю в готелі "Під Шарлеманем", який він найняв для себе в Штутгарті на час побуту. Коли ж княжна запитала його, як довго триватиме цей побут, маркіз відповів, що його час — не його, а когось іншого ("Може його величності короля Людовика?" — ще хитріше втрутила княжна), але він тільки попестив троянду і посміхнувся. Бестія не був ажніяк у тім'я битий, чіткий, освічений, хитрущий з-біса. Я по ньому бачив, що можна бути спокійним за шляхетне трактування княжни. Це не був заслинений Лімбург-Стирум, ані мордата мацапура герцог Карл-Теодор. З такою людиною варто приятелювати, але якщо треба, то можна й чесно схрестити шпаги.
Отож я залишив їх обидвох, напрочуд не маючи ніяких Невеселих думок.
На кружганку готелю стояв Доманський, гуторячи з якимись людцями.
Побачивши мене, він залишив людців і приступив до мене.
"— Кавалере Рославець, — нахмурив він свої чортячі брови, — як це там з тим підсаджуванням на престіл іа допомогою шулерів і штукарів?..."
Я остовпів, бо згадав свої власні слова під час розмови з княжною.
"— Ви знаєте, Рославче, — шальвіра вицідив крізь зуби, — що від мене ніколи нічого не втаїться. Краще ви свої поради сховайте для себе. Ніхто інший їх не потребує. На цей раз я вам дарую, але вдруге, дивіться..."
Я було скипів і хотів його покликати до відповіді, але він тільки позирнув на мене своїми колючими очиськами, якби карбованця подарував, і зловороже посміхнувся. Людці його підчікували; у них було якесь діло. Я зрозумів, що на майбутнє мені слід бути обережнішим.
Як мало я знав цей світ і людей, далебі! Боже мій, я їх зовсім не знав! До одних я йшов із щирим серцем, хоч того й не треба було, іншими нехтував як от Уортлеєм, під впливом першого враження. Спочатку я його просто вважав невігласом-ангелянцем, згодом добрягою, але ледарем, бідним на розум, з яким можна було про дурниці подейкувати і пожартувати; та й усе; на ніщо інше він не був здатний; осьтакий собі волоцюга під зорями. Однак я помилився. Це був парубок сердешний, а мені — щирий приятель.
Цього вечора він грав зі мною на біліарді в готелі "Прінц Фрідріх". З виду нічого не подаючи, він під час партії сказав мені пошепки, що коли на ратуші вдарить дев'ята година, щоб я взяв шпагу і пістолети та подався, не хапаючись, по мості над Некаром, а потім у бік казарми герцогських важких драгунів. Під церквою Боромея він мене зустріне.