Я почекав до вечора і все зробив, як він мені сказав. Вечір був прохолодний, після цілоденної спекоти посвіжіло; я повештався по місту, заглянув у кафе, де збиралися всілякі людці, погуторив біля Карлової школи з кадетами, які, до речі, бажали всіх чортів харцизові — герцогові Карлові-Євгенові, а тоді пішов знов до мосту на Некарі, та зверну її до церкви Боромея. Це була старовинна будівля; біля неї похожав Монтеги Уортлей.
— Кавалере Рославець, — проказав він, вишкірюючи свої кінські зуби, — пробачте, що завдав вам клопоту, але хотів з вами поговорити, бо хто знає, чи коли ще зустрінемось з вами...
У Монтеги, що йшов поруч зі мною, як видно, під плащем була зброя. Він пояснив мені, що нічого особливого не передбачує, але все може статися, бо за ним стежать ще з Мангейму і треба бути готовим на найгірше. Я спитав, що ж це все врешті означає, що діється, чи йому справді нічого робити?
"— Все скажу вам, кавалере, — поклав мені він руку на плече, — подобались ви мені, видались мені зразу сміливою і чесною людиною, що попала в ці різні тарапати як макогін у риб'ячу юшку..."
Мені хотілось йому належно відповісти, але він тільки зареготав і сказав, щоб я не сердував, бо він все знає і розуміє; але у нього ще стільки кебети, щоб не попасти під стріли Амура. А я, мовляв він, людина довірлива і запальна, то ж можу колись постраждати. Справа не в княжні, яку й він, Монтеги, шанує. Та й не в Доманському чи Христанеку, яких він не вважає аж такими вже меткими плутягами, щоб їх боятись. Діло таке, що княжнину карту грають людці, про яких ми маємо імлисте уявлення, а її справа не така й химерна, якби це виглядало. Але це виявиться пізніше.
До його мовлення треба було вже звикнути; може він хотів видаватися шорстким, але дедалі він, на диво, говорив лагідніше, визволяючись від звичної йому начебто — недоумковатості. Я збагнув, що це було тільки прикидання, яке навіщось було йому потрібне. "Справа не в княжні, дамі серця вашого, кавалере, — продовжував він, посміхнувшись, — але завжди краще знати все, що треба, бо ж інтриг і хитрощів у нашому світі чимало. Таким, які це вміють збагнути, які не стають аж надто довірливими, безпечніше жити, ви розумієте це? Справа не в Христанеку, чи Доманському, які не такі вже всевідучі, щоб їх боятися. Алеж бо справа княжни не така химерна, якби видавалось на перший погляд; це виявиться пізніше. Запам'ятайте, однак, це, де б ви не були, кавалере, і вам це придасться. Покищо хочу вам дещо розповісти про себе, бо хочу, щоб ви думали про мене інакше, ніж може думали досі."
І справді, коли б мені це все сказав хтось перед тим, що цей телепень, за якого усі вважали Уортлея, разом и мною, може бути іншою людиною, ніж здавалося б, и не йняв би віри. Тепер я збагнув, наскільки буває помилково судити людину, не збагнувши її істоти.
"— Я походжу із славетної родини лордів Йоркшайру, продовжував Монтеги, — і сьогодні я міг би бути неабияким вельможею в Англії. Але я унаслідував вдачу моєї матінки, Марії Уортлей, яка все своє життя звела внівець безглуздими фантазіями. Вона була в Греції, Туреччині, і в Італії, і в Німеччині, жила як хотіла, займалась мистецтвом та поезією, а я виріс одороболом, який всі невдачі свойого життя завдячує надмірному нахилові до оригінальності. Просто сказавши, я від юних літ нудився у цьому світі. Оповідати про всі нісенітниці і чудацтва, якими я розважався, поки мав гроші в Лондоні, чи в Парижі, не варто. Втім я нічого не шкодую, навіть знайомства із княжною, яку я зустрів в Ротердамі та витяг із халепи завдяки моїм акціям, на які ще тоді лондонські банкіри виплачували гроші. Але коли вмерла моя мати і залишила мені не більше як дві гвінеі, я зрозумів, що мені судилась доля досить гірка, тим більше, що всі родичі від мене відреклися. Коли ж я поїхав у Лондон, з дорученням княжни, то, як знаєте, повернувся з нічим, але звернув на себе увагу людей, з якими мені зовсім не хотілось мати будь-яке діло. Ніколи!"
"Кавалер д'Еон де Бомон? сказав я. Чув я про нього..."
"— Саме він, а також і інші люди, що займаються в цю пору різними, можна думати, досить важливими для Європи справами. Чи ви знаєте про те, що Англії ідеться про розірвання союзу між Францією, Австрією і Туреччиною, не враховуючи Іспанії і менших держав? Чи знаєте ви про це, що коли на морях і океанах вже утвердилась перевага флоту його величності Джорджа III, то справи континенту ще далеко не вирішені на користь Англії і союз Катерини II з Прусією та розгром Туреччини може довести до того, що Росія заволодіє усім Середземномор'ям? В обліки ж уряду його величності короля Англії це ажніяк не входить...". Я, звичайно, про це мало що міг промимрити. Автім, яке було мені діло до справ сильних цього світу?
"— Даремно, — сказав Монтеги, — бо без сильних цього світу, княжна ніякої справи не виграє..."
"— Сильні сильними, — перервав я його, — але краще вона зробила б коли тут не метушилась, між цими всіми підпанками, а пробиралась у степи Понтиди... Може хтось і чекає її там та рушить за нею... Як за Пугачовим..."
Монтеги похитав головою. Він був тієї думки, що політичні справи тепер вирішуються тільки дипломатичною секретною дією. Навіть мати княжни — Єлисавета Петрівна добилася до престолу тільки завдяки допомозі посла Франції Шетарді. А хто виніс на престіл Фіцхен-Като? Ні, княжна йде правильним шляхом. Нині вона пактує з дрібнотою, але хто знає — може вже завтра заговорять з нею і великі.
"Англія допомогла Катерині розбити Порту на морі, — продовжував Монтеги," ви думаєте, що це Орлов спалив турецькі кораблі під Хіосом і Чесмою? Орлов такий адмірал як з клоччя батіг і коли б не Свиридов, Грейг і Ельфінстон, то його турки може й накрили б мокрим рядном. А тепер — ви читали в газетах? Підписано в Кучук-Кайнарджі мир, на основі якого Росія має піклуватися вірними христіянами у всіх володіннях султана. Хіба Англія не розуміє, що це значить? Ні, вона діє, вона хоче, щоб із Північного союзу вже завтра були лиш самі скравки. Англія і Прусія ніколи не дозволять на зростання Росії. В їх інтересах буде тільки її розподіл..."