Голова ішла мені ходором — Англія, Прусія, Росія. Північний Союз... Я мусив би зайнятися вивченням цих усіх справ, що ніколи мені не видавалися надто важливими. Що це все мало спільного зі мною, чи з Монтеги? Але він мені це пояснив, проходжуючись в тіні дерев та озираючись, хоч ніч надходила і в цій пустельній околиці, серед спустошілих садів та пустирів, було, справді моторошно.
"— Кавалере Рославче, — сказав він повагом, — якщо ви хочете допомогти княжні, то ви повинні як слід орієнтуватися в цьому лабіринті. Мене, наприклад, хотіли пошити в дурні, але я не дався".
І він розповів мені, що в Лондоні його хотів д'Еон завербувати до таємної служби, але він відмовився. Після того надсилано до нього людей в Лімбурзі і в Оберштейні, а навіть на поштовій станції в Кобленці; йому робив таку саму пропозицію один добродій, що свідчився ім'ям д'Еона і калиткою золота, яке надсилалося б постійно, якби Монтегі погодився стати агентом англійського уряду. Всі вони гадали, що без грошей, без становища і без титулу, він радо прийме ось таке запрошення, готовий по виповнення всякого завдання. Я спитав його, які могли б бути ці завдання, на що він відповів, що, знаючи д'Еона, можна було сподіватись, що він спочатку дорожив би відомостями, які улегшили б його секретну роботу, про яку ніхто, до речі, не знає нічого, але дедалі міг би домагатися такого, що було б не лише небезпечне, але і диявольськи підле.
"— Навіть по відношенні до княжни?"
"Навіть і що до неї, — сказав Монтеги, — бо в цьому ремеслі ви ніколи не знаєте, що для ваших наказодавців доцільне. Сьогодні вони можуть піклуватися княжною, а завтра — можуть її знищити".
Я мав враження, що холоднющий полоз оплутує мене своїм цупким тілищем.
"Так ось, — продовжував Монтеги, — я і прийшов до головного. Вчора, незабаром після того як ми розташувалися в гостинниці, я вийшов, вже підвечір, на площу і якийсь чоловік, у лахміттях, скидаючись на жебрака, подав мені білетик, та спитав заздалегідь, чи я секретар Алі-Емет або княжни Володимирської. В цій записочці мені наказано, щоб я був сьогодні, о дев'ятій годині, тобто якраз оце тепер, біля третього дерева за церквою Боромея, по людвігсбурзькій дорозі. Чи вам не ясно, кавалере?".
Я розвів руками — для мене нічого не було ясного. Я потрапляв у провалля, в ніч, де всі коти були сірі, всі карти були темні.
Тоді Монтеги пояснив мені, що, на його думку, той хто давав йому білетика — помилився. Монтеги припускав, що його взяли за когось іншого, хто мав би завчасно повідомити когось про своє прибуття до Штутгарту і хто може вже давно перебуває у зв'язку з автором листика.
Так чи інакше, сказав Монтеги, я буду сьогодні знати більше. Якщо це люди д'Еона, які хочуть мене бачити, то тим краще.
"Навпаки, — сказав я, — тим гірше, бо якщо вони вас пізнають, то розрахуються за те, що ви відмовились їм служити..."
Монтеги посміхнувся: "А сьогодні я не відмовлюся і знаєте чому? Щоб довідатися від них, хто цей собачий син, що служить комусь, бувши одночасно на службі у княжни..."
Я намагався його затримати, кажучи, що це побачення ніщо інше як пастка. Але Монтеги не дав себе намовити. Він наказав мені, — коли ми підійшли до рогу, звідки видно було людвігсбурзький шлях і зариси церкви Боромея, чекати під деревами.
"— Гляньте, прошепотів він: вони вже чекають. У випадку, коли б вони хотіли мені щось робити, а я не подолав би їх, біжіть на допомогу".
Я дивився йому вслід, а він ішов на умовлене місце у темінь росохатих дерев.
Я бачив, як із карети вийшло двоє людей. Монтеги підійшов до них і, видно, почав з ними розмову. Втім ззаду на нього скочили люди, що були в темряві. Монтеги крикнув, я зірвався бігти йому на підмогу; повз мої вуха просвистали кулі; я ще бачив як Монтеги силоміць потягли до карети, затріснули дверцята, візник кляснув пугою і коні рушили з місця чвалом, по пустельній людвігсбурзькій дорозі.
Що залишалось мені, як повернутись до міста в гостинницю і розповісти княжні про всю цю історію. Але ні княжни, ні будького з наших не було,— господар сказав, що вони всі розійшлися, а княжна поїхала з маркізом Рошфор де Вількуром, у герцогський театр.
3
Поміркувавши як слід на самоті, я вирішив поки що історію з Монтеги заховати для себе.
Щезнення Уортлея зауважено в гостинниці тільки на третій чи четвертий день і я не сказав би, що цим хтось переймався. Сам я розвідувався всюди за чорною каретою і за Монтеги, але нічого ніде не міг вивідати. Христанек вважав, що Монтеги повернеться і подався напевно по своїх справах, про які нікому не говорив; Доманський тільки знизав плечима і сказав, що йому від того, що Монтеги немає, ні гаряче, ні студено.
Після деякої надуми я доповів про те, що бачив княжні, не переказуючи звичайно того всього, про що він Мені говорив, та взяв від неї слово затримати все це тільки для себе. Вона, хоч і відсутня думкою за ці дні, пройнялася цією справою і навіть хотіла доручити розшуки маркізові Вількуру, але кінець кінцем, ми вирішили, що йому не слід про це говорити, бо, осьде, в Штутгарті, він нічим не допоможе, а може ще більше заплутати справу. Як це не було жорстоко, але, справді, рація Нашої справи вимагала того, щоб ми про щезнення Монтеги і говорили як найменше. А він щез так, якби його злизала язиком корова. Мені було його шкода, але, до чорта, я мав чисте сумління, бо я його відмовляв і навіть наражав себе, бо, якби кулі злочинців цілили краще, то я лежав би бездиханно на людвігсбурзькому шляху.
Становище в Штутгарті склалося для нас порівняно краще, ніж у Мангеймі, бо герцог Карл-Євген запросив нас до презентації і, я думаю, що не обійшлося тут без протекції маркіза. Сам я не вважав потрібним туди йти. На мене найшла чорна меланхолія і, чувши багато про цього бабодура-деспота, мені не снилось ходити перед ним ходорком та ластитись перед бестією, від якої ніякого добра не можна було сподіватись. Христанек розповідав мені, що герцог прийняв княжну уважливо — вона носила вже тут ім'я графині Піннеберг, хоч, правдоподібно, сучий син — герцог дуже добре знав, хто вона насправді. Він запросив її на "малу вечерю" і захоплювався, (як казали), її ерудицією. Оповідали бо, що ми попали до нього якраз під таку зорю, коли він трохи вишумівся із свойого бабохватства і наполегливо взявся вдавати із себе великого прихильника філософії та літератури, хоч звичайно розумівся на цьому так, як теля на граматиці.