Сказати правду, я не знаю, чи марграф та його двір прикидалися, чи справді не знали, хто така графиня Піннеберг. Марграф доволі вільно висловлювався про Фіцхен-Катерину, посміювався над її кореспондуванням з Вольтером і Дідро, бо, мовляв, легше спрягти черепаху з ланею ніж тираниху з велетнями вільного духа. На тиранство "Семірамиди Півночі" він давав всілякі приклади, хоч і не заперечував, що це бабисько з кебетою, але вважав, що її спорзність таки переходить межі пристойності.
Графиня Піннеберг уважно прислуховувалася до усіх цих марграфових медитацій, які він, що правда, виголошував обережненько і солоденько, та, можливо, подумувала, чи не приєднати й його до нашої справи, але марграф, начебто, між іншим, сказав, що як це не боляче, але таким, як він, дрібненьким княжатам у Німеччині, треба сидіти тихо, як миша під мітлою, щоб не наражатися на неласку сильних світу цього, бо їх проковтнуть у мить, як дебелі щупаки масійську плотичку.
Я певний, що це говорилось не навмання і що марграф і марграфиня дуже добре знали, що ми за птиці, хто така графиня Піннеберг і з-під ока спостерігали нас, що краще їх залишити в спокої, бо, справді, куди було пориватись на сильних цього світу ось такому цуценяті як марграф Баден-Дурлаху?
Нам не залишилось нічого, — як сказала княжна, — а лише подякувати за гостину, за асамблеї, влаштовувані для нас, за театр, а головне, за добре серце їх високостей і ладнатись далі в дорогу, до Штутгарту.
Доманський вдосталь глумився з мене, що я не скористався з пускання бісиків марграфині і прогайнував всілякі нагоди, бо й він зауважив, що вона частенько, обіцяючи, зиркала в мій бік. На його гадку, що більше жінки говорять про всілякі ідеали, тим вони податливіші щодо тілесних розваг. Його підтримав Христанек, розповідаючи, що своячки марграфа, які грали з ним у парку у серсо, по черзі зазивали його розважатись у павільйониках. Доманський почав роздобарювати, що все на світі — вигадка ледарів. Люди пишуть книги і дурнів навчають історії Греції і Риму та закликають наслідувати античних героїв, хоч знають, що в цій історії самі лиш казки і побрехеньки; вигадують теорії кращого ладу в світі, хоч знають, що все залишиться по старому; розважаються сентиментальними теревенями, як оця марграфиня, хоч знають, що все це веде до одного. Найважливіше в світі — золото, — закінчив він, — аз ним легко і гарно можна прожити. І саме це — мета людини.
Я давно вже звик до цього нахаби, що прикидався всезнайком і магом; Уортлей тільки гоготів, але княжна на це сказала, що це все може й так, але що з того? Наш світ, — найкраще сказав про це Вольтер, — був би тільки клоакою для всіх інших планет і, коли б не видумувано казок і ідеалів, то людина скотилася б до стану дикуна.
"А саме такий стан і проповідує той ваш хвалений Руссо, — зареготав Доманський, — ось вам найбільший філософ нашого віку! Він каже, що людину зіпсувала цивілізація, бо якби людина була дикуном, то принаймні залишилася б добросердою, і не шахрувала б свого ближнього, не пригнічувала б одна одну і не дурила б всілякими релігіями та законами..."
"Нехай він це проповідує дурникам, — вкинув Христанек, — ваш Руссо ніхто інший як півголовок. Його давно пора засадити до божевільного дому в Шарантоні..."
Княжна з тих дебат, які вели людці, що у філософії розбиралися як кабанці в астрономії, сміялася, аж поки ми не попали в халепу, мало не поскручувавши собі в'язів.
За кільканадцять миль від Карлсруе вісь карети, яка й так відслужила свій вік, перегоріла, а колесо зламалося. Ми всі беркицьнули з карети і було тут і до сміху і до сліз, бо це сталося в лісі, здалека від будь-якого житла, на пустельному тракті. Гайдук помчав верхи за ковалем у найближче село. Ми розташувалися під деревами і чекали, люті на увесь світ. Та ось із куряви вилетіла карета з цугом у шестеро коней і з ескортом озброєних верхівців. Видно проїздила якась знатна персона і ми гадали, що карета промчить повз нас, але — ні! Форейтори осадили коней, а з карети виглянув і вийшов пристойно зодягнений панок середнього віку. Він галантно здійняв трирога і ввічливо запитав княжну, чи може їй чимсь служити. З розмови виявилось, що це надзвичайний посол найхристияннішого короля Франції, маркіз Етьєн-Арман Рошфор де Вількур, який поспішає у Найсвітлішу венеціанську республіку.
Гадаю, що на початку він тільки віддав борг ввічливості, бачучи подорожних у халепі, але після кількох хвилин розмови з княжною, я спостеріг, що його зацікавлення княжною зросло втричі. Можу побитись у заклад, що цей маркіз, подібно як і я, задурився у княжну з першого погляду, хоч як усі французи, міг бути не вільний від властивого їм усім прагнення підбити ще одне жіноче серце, хоч на хвилинку. Мова маркіза була версальська, манірна і випещена, хоч не слід відмовити йому, що поводив він себе достойно, а з виду не був поганий. Я звичайно був проти того, але княжна прийняла його запрошення і в супроводі Христанека, що зразу ж поперся наперед, зайняла місце в кареті, а нам наказала, щоб ми її, як тільки полагодимо справу з ковалем, шукали в готелі "Прінц Фрідріх".
То ж за ними закурилося, а ми залишилися в лісі і чекали ще з добрих дві години, поки не з'явився гайдук із заспаним ковалем і ще минуло кілька годин, які забрав сякий-такий ремонт карети.
Аж зовсім пізно ми в'їхали у Штутгарт, переконавшись, що поліцейський контроль тут просто тиранський, а офіцери його високості герцога Вюртемберзького Карла-Євгена — найсобачіші шкури. Вони добру годину протримали нас на заставі, опромінюючи кожного з нас ліхтарем з голови до п'ят, заглядаючи, що веземо з собою і перечитуючи по десять разів паспорти і "лессе-пассе". В "Прінці Фрідріху" нас, забрьоханих і голодних, чекав Христанек, який завів нас у наші кімнати та сказав, що новий адоратор княжни — маркіз Рошфор де Вількур задля неї лише затримався в Штутгарті, хоч мав спильна їхати далі, у Венецію. Він дрібним бісом увихається коло княжни та вже підвечіркував з нею, Христанеком і своїм секретарем, замовивши всілякі дорогі страви і вина.
Я з важкими думами розділив свою кімнату з Монтеги, а на другий день пішов у апартаменти княжни, яка як звичайно до полудня лінюхувала. Вона була в доброму настрою, попросила мене, щоб я тримав дзеркало, поки вона наліпить мушки і сказала мені, що, хоч за її відомостями герцог Карл-Євген не менший бабохват ніж мангеймський Карл-Теодор, але більш делікатний, до того з чималою кебетою і дипломатичним хистом. Двір у нього — блискотливий, очевидячки коштом неймовірних здирств і боргів, але легковажити його не слід. Можливо, що тут можна буде, хоч і не велику, але помітну рибу таки спіймати на гачок. Незабаром, чи не на цьому тижні влаштовується редута — баль, на який обов'язково нам треба піти, щоб, приватно і, нічим не зобов'язуючись, познайомитись з герцогом Вюртермбергу.