Як їздить на крані, підіймає тонни заліззя, то каже-вимовляє:
— Співаночки, співаночки де я вас подію,
хіба піду поміж гори, та й там вас посію...
Та дарма. Нема гір тут. Свищуть мотори, струнчать димарі, клекоче залізо білою рікою. Ромба, Омекур, Жеф — осередок важкого промислу. Там десь ті гуцули, а тут сам Юра, четвертий рік на крані, четвертий рік між чужими, в кіптяві та смарі. Хоч і банно2 за горами, та нема коли нудьгувати. Не по нудьгу прийшов сюди Юра. Минув Чехи, Сакси, Шваби, гонив, якби вітер його гнав. Був досі гуцул наймитом у місті, нині паном буде — так Юра хоче. Грають очі, співає в грудях. Думи весняною повіддю, гей-гей, хто їх збере, хто їх зв'яже? Не то думав, як виходив, не то думає, прийшовши. Закувати б води верховинські елєктрівнями, щоб спалахнула плаями3 електрична ніч, вбитись у груди горам — бризнула б нафта, застогнала б руда — був би гуцул паном.
І співає кран по рейках, підіймає вантажі і співає Юра, підіймає снагу:
— Ой куди ж то доріженька, на Кути, на Кути...
— Співай далі, гуцуле, гуцулику...
Так під краном на загоні веселі італіяни, кошлаті серби, чорні болгари. І навіть контрометр1, старий шваб заслуховується. А Юру не треба просити до співанок. Ллються самі серцем, що як нашаржо-вана піч горить, дзвенять їх струми блисткі — гай, гай! Іде краном, дзвонить — відступись, стережись, гупне пакет на голову — тільки приснеш, сарако2, а пісня цілою фабрикою ломить луну, по заліззю, по рейках, по гранях мартенів. Як шум навесні, гуде пісня.
— Як іде, Юро?
— Добре йде, хлоп'ята.
І, як вийде з портієрні, по фаєранті, кожний рад із ним потоваришувати. І словінець Еда, і таліян Роцці, і болгарин Станко. Забігають люксембуржаки, чехи, катальони — всяка шушваль, дрібнота.
— Що п'єш з нами, Юро?
— Нич з вами не п'ю. З ніким не п'ю.
І йде сам Юра з роботи. Догори голова, ступає полегоньки, мов до танцю, паличкою, гей топориком, вимахує, гордий з ката. Не з ними йому пити, коли в їх роді цісар ночував. То й Юра з цісарського роду, з ким-небудь не стане до бесіди. Самий собі пан, самий собі товариш. Сам гуляє, сам свою думку леліє, нікому не дасть ділити. Коли б з усіми ділився, то б і самому не стало. Бо й не знають себе цісарські діти. Кожний сам по собі. Так і Юра.
Прийшов додому — сміється кімната. Нагорі живе Юра з голубками. З вікна видно, як Мозель срібна вилискує, як гори (та які тут гори?) насупились лісами, як вежа церковці струнчить. А всередині заметено, попрятано*. Тут і Франко у вишиваній сорочці, Тарас із відважним чолом, Мазепа гостроокий, гордий Богдан — самі цісарі, цісарського роду, так як і Юра. З ними тільки товаришує. І з дерева майстерно зроблений тризуб, сам Юра робив, сам пилочками по ночах витинав, кораликами висаджував. Тут і книжки Юрові — збирає їх і пестить, але поправді то й не дуже любить читати. Вряди-годи, щоб очей не мучити. Навіть і англійську книжку придбав, думав колись до Америки їхати. А поки що нехай лежить — може, й поїде Юра. Та це прикраса. Юрова робота одна по фаєранті: лити сріблом співанки, що їх не перелічити.
* Контрометр — контролер, наглядач.
2 Сарака — бідолаха.
* Попрятано — прибрано.
Та тепер не той клопіт у Юри. Інший. Призбирав собі гроші. Три роки збирав. Купив собі машину. Мотоцикля. Гей кінь сталевий та машина його. Знає в нім кожну шрубку1, кожну спайку, кожен ланцюжок. І пустить газ — шугне на шлях, задерчить чортом, мчить вихром, аж сміється далеч, гори-ліси відсахуються. Цісарський кінь то був, перший мотор над усі. Ніхто такого не мав. І гордий Юра з нього був. Лелів, як дитину, складав, чистив, смарував, співанками промовляв до сталі.
Так-то сподобала його Жанет — гоже дівча. Давно вже впав Юра їй в око хитре. її батько тримав робітницьку кафейку. Жанет гостям подавала. І заглядить, як Юра іде, сполум'яніє, робота з рук летить. Іде Юра, не оглянеться, земля під ним дудонить, вітер за ним співає, а він капелюшка заломив, догори підняв горде чоло, виступає павичем. Не моргнув до дівки. Аж доки не придбав мотору. Тоді під'їхав чортом під кафейку, якраз проти неділі, розгорнув плечима шушваль, робітницьку мужву сіру, до контуару2 підійшов, усміхнувся ґречненько, випив вина й капелюшик підняв. — "Чи дозволить панянка на ф е т із ним, на моторі?" Мала оглянулась, не сміла. А старий знав уже Юру, на добридень завжди давав. Кивнув. "Іди, мовляв, та не забавляйся". І посадив її Юра на мотор, викрутив оги-ром, задирчав мотор шалений і чкурнув дорогою. Гей, гей! — тож то були перегони! Тільки сталь стогнала на закрутах', тільки дим синій стояв шляхом. Розтинав далеч, шматував надвоє обрій, вгинав асфальт під колесом — повним газом валив. Дівча лиш притулилось до нього, вхопилось дужих плечей, змовкло.
— Ну як, панянко, добре йде?
— О-ля-ля! — тільки відказувала.
Недалека дорога — Льонґевіль, Гаґонданж, Мец. Тоді довго забарились у Мецу. В найліпшу кафейку зайшли.
— Що п'єте, панянко?
— Ґренадін.
— А я винко.
* Шрубка — гайка.
* Контуар — стійка, прилавок.
* Закрут — поворот.
І пили, бесідували. Розповідав Юра про свій рід цісарський, про Жаб'є і про Косів, про полонини і звори1, про Ґоргани й Чорногору, що ними трембітав колись. А дівча лиш своє: "ля-ля"...
— Гай-гай, що ви тут знаєте, що ви тут маєте. Нич у вас нема. Мец — чи ж то місто яке? Чи ж не краща Коломия наша?..
І тоді, підхмелений, очі виблискують, не втерпів співаночки:
— Ішов гуцул з Коломиї а гуцулка з Бані...
Видав тоді добру сотку. Але чи ж то про сотку йде, коли поставитись треба? Впала йому в око, білявка, дарма що з низів. Що бестія файна — то файна. Поведе оком — Юрі кров грає, засміється — Юра рад би в огонь за нею. Так причаклувала, бісівка.
І зідхає Юра — мовить складом, як співаночку:
— Файне дівча, гоже, чи ж тобі тут між воронням? Сокола тобі треба — цісарського роду, що під ним земля тремтить, лиси схиляються. Не тут тобі бути — у нас тобі бути. У місяшну ніч прийдеш — росоньками ніжки вимию, зіроньками косу вмаю, співаночками випещу — тільки зітхнеш — гей, тож-то любо.
А дівча дивиться, не второпує,
— Про що це так?..
— Ой про багато, дівча, про химерне. Але того не скажеш, бо як скажеш, напів згубиш. Не те воно, як скажеться. Одно тобі зраджу, хто з цісарського роду, той любить на смерть. Коли причарувала — чаруй далі, бісівко. Що хочеш — твоє. Місто твоє, небо твоє. Нема людського нич.