А втім, доводилося і самій іноді згадувати, нагадувати, що вона "письменниця Марко Вовчок", коли їздила клопотатися за арештованого Богдана.
Взагалі неможливо було забути. Як неможливо кинути зовсім писати.
Інколи вона писала і надсилала коротенькі речі — дописи під вигаданим ім'ям. Колись вигадала "Марка Вовчка", так і тепер якогось лікаря, від імені якого посилала твори в редакції, частіше через Богдана, якому вже було дозволено жити в столиці, і він був зв'язаний з журналами і газетами.
Але ці твори сільського лікаря не вражали так, як колись твори "Марка Вовчка"...
Та й це було вряди-годи. Були часи, коли вона не могла спокійно чути цього імені — Марко Вовчок. Вона запевняла, що їй легше в глухих місцях, куди кидала її доля, бути "пані Лобач-Жучен-ко". Але ж, але ж інколи вона думала у безсонні, важкі ночі: "Я сама просила всіх забути. От і забули".
Та це було не зовсім так.
Роки, як дні, тепер пролітали, немов усе було вчора.
її ж таки розшукали земляки-українці. Вона так була одірвана від них! їй написав якийсь Дома-ницький, певне, дуже культурна і хороша людина. Він цікавився усім, справді усім — біографією, творами, і так сердечно просив, щоб написала вона спогади про Тараса Григоровича. Прийшов лист з Києва від редактора журналу "Киевская старина" Науменка. Він просто благав надіслати щось до журналу. І їй так захотілося от зразу ж таки український твір дати туди. Вона знала — її перекладають по "слов'янських землях", перевидають у Галичині, але так заманулося щось нове написати українською мовою!
Вона згадала, колись, в той далекий, щасливий час зустрічей з Тарасом Григоровичем, наказав їй любий батько, великий Кобзар, написати "десять кіп казок" на основі українських народних, і вона обіцяла. Як тоді легко і обіцяла, і бралася до всього! Все, здавалося, зможе, встигне, зробить, у голові снували сюжети, образи, одна казка вже зовсім була готова, тільки сісти та написати, навіть накидала трохи, десь між шпаргалами, певне, є. Але й так, без шпаргалів, сіла і згадала, навіть сама сміялася несподіваним поворотам і до того ж рідним, давно забутим і дотепам, і виразам.
У Михайла Дем'яиовича підійшла відпустка. Це ж був привід знову поїхати до улюбленого Києва.
Вона користувалася кожною нагодою, які вже не так часто траплялися після переїзду з Богуслав-щини.
А тепер, коли Доманицький заходився видавати її українські твори, коли вона написала цю казку, їй нестерпно захотілося самій побувати і в редакції "Киевской старины", познайомитися з редакторами, літераторами, побачитися з давніми друзями. Вона наче оживала в Києві, щоразу відзначала, як він змінився і, не втрачаючи чару своєї неповторної мальовничої природи, ставав справжнім європейським містом.
Зупинилися з Михайлом Дем'яновичем, як і завжди, в готелі Михайлівського монастиря. Поруч Володимирська гірка — одне з улюблених місць Марії Олександрівни.
Як чудесно вийти туди свіжим літнім ранком, коли ще не почався міський галас, а чутно лише перегук пташок у густому парку навколо пам'ятника Володимиру, перегук пароплавів, що пропливають Дніпром, і їх немов стрічає і вітає з високої гірки прадавній князь Володимир. Хоч і створювали пам'ятник за примхою царя три художники, та він, одначе, вписався в дивовижний пейзаж міста і навіть увійшов в його життя як своєрідна жива постать, а не як шанований святий! Всі кияни чували і любили пісеньку студентів, котрі гуляли після іспитів на Володимирській гірці і зовсім запанібрата співали про Володимира:
Он и сам бы не прочь Провести с ними ночь, Да по старости лет Не решается.
Гірку прорізують вузенькі стежечки, що крутяться вгору і долу. Та їй уже не спускатися ними.
І
Вона посидить трохи тут, коло пам'ятника, і помилується рідним Дніпром.
І Як вразив її Київ багато років тому, коли вона вперше приїхала сюди з чоловіком, Опанасом Мар-ковичем! Скільки їй тоді було? Дев'ятнадцять? Двадцять? Зовсім дівча з широко відкритими, цікавими очима. Здавалось — очі хотіли відразу все побачити, схопити.
Які далекі, доісторичні часи!
Спочатку жили вони з Опанасом на Великій Во-лодимирській вулиці, а потім наймали вже хату під солом'яною стріхою далеко від центру, аж на Куре-нівці! А втім, їй подобалось. Саме той шматок життя вона згадує залюбки. По-перше, народився синок Богдась. Перед ним у неї була донечка, коли вони недовго жили в Чернігові. Дівчинка невдовзі після народження померла, а Марія Олександрівна після пологів довго хворіла і була пригнічена смертю дитини. Отже, коли народилося друге дитя, вона дуже раділа, до того ж таке здоровеньке, веселе хлоп'я.
По-друге, там, на Куренівці, їй подобалося жити вільно й просто, це було майже село, тільки під містом. Вона любила сама ходити на базар, погуто-рити з бабами, молодицями, що приходили з Броварів, Борщагівки, багатьох навколишніх сіл, а в базарні дні і з дальших кінців приїздили волами і кіньми, і такий шум-гамір панував від закликань перекупок, торговельних сперечань дядьків, співів сліпців-лірників, лементу дітей, іржання, мекання, мукання тварин, такі пахощі розливалися від всіляких овочів, фруктів, ягід. Вона потрапляла наче на мальовниче театральне видовисько.
— Ти як підеш, то цілісінький день можеш прогаяти,— казав інколи з докором Опанас, але частіше він був задоволений, бо поверталася Марієчка,
радіючи не так з якоїсь невеличкої покупки, як з того, що почула,— чи то пісню яку, чи то історію, такою вже смачною мовою та барвистими виразами передану, що одразу треба було сісти записати або заспівати маленькому Богдасику і самому Опа-насові. Звичайно, вони бідно жили, але ж Київ лишив стільки краси і скарбів у її душі!
Тоді, ще в ті далекі роки, і цей пам'ятник Володимиру поставили, і перший постійний міст через Дніпро побудували.
Навіть недалеко від Великої Володимирської стрічалися яри та байраки, порослі густим чагарником. Увечері лячно було ходити. Тепер там упорядкували вулиці, спуски, хоч і круті. Взагалі, все місто було крутим, високим. І скрізь гори, горби і мало рівних вулиць.
А їй подобалося. Тоді тільки почали закладати парки, бульвари, саджати пірамідальні тополі та каштани, бузок, і повітря наче мало свій колір, бузково-синій. Вона ще пам'ятає великий вільний простір перед університетом, де влаштовували святкові гуляння з всілякими веселими базарними ятками, привабливими для дітей. Розлігся цей вільний простір аж від самого Хрещатика. Тепер паралельно Хрещатику йшли вулиці Пушкінська, Олек-сіївська, а до нього, наче притоки до головної річки, і праворуч, і ліворуч також спускалися, крім старої Фундуклеївської, нові круті вулички, а на стрімкому, довгому Бібіковському бульварі красувалася довжелезна алея пірамідальних тополь,— де ще можна було побачити таку красу? Вже багато збудували і трьох-чотирьох-, і навіть п'ятиповерхових будинків. Зовсім змінився сам Хрещатик з міською думою на прилеглій площі, а з другого боку, трохи відійшовши від нього, виріс театр Со-ловцова.