Знову вона милувалася на Софійській площі пам'ятником Богдану Хмельницькому роботи Міке-■лина.
З цим пам'ятником була пов'язана ціла історія, про яку їй розповідали кияни. Пам'ятник відлили в Петербурзі, привезли в 1879 році, та на п'єдестал не вистачило грошей, і кілька років пам'ятник простояв на подвір'ї поліції Старокиїв-ського району. "Приїхав без паспорта, от поліція і затримала",— сміялися кияни.
Але тепер він уже стояв на постаменті навіки і показував своєю булавою на Москву, з якою возз'єдналася Україна. До площі можна було пройтися й пішки, але по всьому Києву, по передмістю, яке так любила вона замолоду, важко було ходити. Вона наймала візника — дуже хотілося оглянути Київ!
Мінялися і передмістя. На зовсім дикій колись Шулявці виросли заводи, навколо яких тулилися робітничі хижки, бараки, дуже це все різнилося від будинків центру! Знайомі розповідали Марії Олександрівні про заколот серед робітників, про революційні настрої студентів і що в 1901 році була велика демонстрація робітників та студентів. Кілька тисяч йшло Хрещатиком, і знаєте, що співали? Крім "Марсельєзи" і "Дубиноньки"? Нові революційні пісні на мотиви наших старовинних козацьких! От знаєте, звичайно, "Засвистали козаченьки"? Так співали: "Засвистали арештанти", а замість "Реве та стогне Дніпр широкий" — "Реве та стогне люд голодний". А "Заповіт" батька Тараса — це ж в усій Російській імперії найреволюцій-ніща пісня!
У Києві, звичайно, діялось далеко більше, ніж могла вона почути хоч і в прогресивних, та досить поміркованих колах. Однак відчувалось, як він, рідний Київ, зростав культурно. Шкода тільки, що( не так довго пробула в ньому. /
А коли б знала, що це вже останній її приїзд де серця України!
Бачилася Марія Олександрівна з Науменком-зайшла сама до редакції на Маріїно-Благовіщенсь-кій вулиці. 1
З притаманним, не втраченим з роками почуттям гумору відзначила про себе, що так, певне, зустріли б легендарну воскреслу постать, особливо молоді співробітники.
— Марко Вовчок прийшла!
— Вона сама?
— Пустіть глянути хоч одним оком. Почулося шепотіння за дверима.
Науменко сяяв, не знав, як і дякувати. Вона принесла свою казку "Чортова пригода".
— Це для нас просто свято,— щиро радів він.— Ми чекаємо на ваші спогади про Шевченка, про Герцена, про всіх, з ким ви стрічалися, спілкувалися з тієї славної когорти. А якщо є казки, оповідання, будь ласка, надсилайте усе, усе надрукуємо, і гонорар, хоч він у нас невеличкий, не затримаємо.
— Гонорар за цю казку, коли надрукуєте, прошу переказати Товариству імені Тараса Григоровича для допомоги бідним студентам. А казки ще надішлю і, коли закінчу, дві нові повісті.
— Справді? Повісті? — аж підскочив редактор.
— Тільки б здоров'я не підвело. Одна про гайдамаків — історична, а друга... друга сучасна... про чужину, переселення наших селян на чужину. Дуже мене хвилює це, обов'язково напишу.
Науменко зрозумів: не повість хвилює, а це явище, це питання, сучасне життя, що висуває такі проблеми. Коли б вона швидше написала і дала їм!
Вони ще бачилися і в готелі Михайлівського монастиря кілька разів. Науменко казав, що вся редакція реготала, прочитавши "Чортову пригоду", що старші раділи: "Оце наш любий давній Ігарко Вовчок! Після Гоголя такого не було!" ) Вона не знала, скільки було потім розмов у колі української молоді — літераторів, журналістів.
приходила Марко Вовчок!
— Хіба вона жива?
— Та вона й не виглядає старою, привітна така, проста.
— Що ти? Як королева! Не така, як усі. Велична, спокійна.
— А я думав, її давно нема. Ще малим читав її оповідання і плакав. От шкода, що не побачив її!
Шкода, що й вона багатьох не побачила. Не знала, зовсім не знала, які нові поети, письменники з'явилися на Україні, попри всі урядові накази, утиски, заборони.
У жовтні того ж року в журналі "Киевская старина" надрукували її "Чортову пригоду". їй надіслали журнал. Михайло Дем'янович так і уп'явся очима, одразу непокоячись, чи все так надруковано, як він сумлінно переписав. А Марія Олександрівна уважно перечитала весь журнал, хто що пише, що там діється. Хроніка, замітки, все цікаво. Стрічалися знайомі імена, дуже знайомі. Костомаров — яке далеке петербурзьке минуле! Він уже помер, старий видатний професор Костомаров, і засновується премія його імені.
От ще знайоме з юності ім'я. Навроцький. Це вже паче з доісторичного минулого. Друг Опанаса Мар-ковича, її першого чоловіка, його товариш не лише по університету, а й по Кирило-Мефодіївському товариству. "Соузник" його і Тараса Григоровича.
редакції "Киевской старины"
Опанас розповідав про нього, що був Сашко Иав^ роцький веселий, симпатичний хлопець, тримався під час слідства надзвичайно гідно і, хоча знав ба| гато, жодного зайвого слівця не сказав, нікому з друзів ніякої шкоди не заподіяв. )
Його заслали після вироку на півроку у Вятку, потім в Єлабугу. Після закордону Марія Олександрівна нічого не знала про нього. Але тепер з журналу, з "поминки" на десяту річницю його смерті — так, смерті! — дізналася, що жив він в Те^іір-ханшурі, в Єревані, багато перекладав з грузинської славетного Шота Руставелі, назвавши твір "Одягнений в барсову шкуру". Зі сторінок "поминки" поставав перед нею образ щирої, доброї людини, завжди, в усіх умовах працьовитої і люблячої без краю літературу,'рідну землю. Власні його твори не вражали особливим художнім талантом, та хіба могла вона не розчулитися, прочитавши прості, сердечні слова:
Небагато на старості в житті мені треба.
На Вкраїні милій жити посеред покою. Та щоб діти мої милі там були зі мною...
Та він жив і помер далеко. За горами... А ще дужче забилось її серце, коли наприкінці статті прочитала його, Навроцького, вірші, Маркові Вовчку присвячені.
У статті так писалося: "Читаючи твори Марка Вовчка, він чує, як навколо лунає голос тихий, але ясний.
...Спасибі ж, ластівко-голубкої Ти серце вгору підняла. Ти наші щирі, смілі думки Кругом по світу рознесла".
її наче й голубили ці слова "ластівко-голубко", і в той же час сіяли сум.
Тільки "Чортову пригоду" дала вона в журнал...
І не знала нічого про друга Опанаса — Сашка, так він звав свого товариша. А він же був на Кавказі...