— Читайте тут. Переписуйте тут. Оце її незакін-чене.
І те, що він давав, приголомшило молодого літературознавця. Він з дружиною прожив деякий час у Нальчику, щодня приходив на "хутір Долин-ський" в садибу Марка Вовчка. Дружина захопилася так само, як і чоловік.
— Любо, Любо! — раптом аж скрикнув чоловік, читаючи вже пожовклі аркуші.— Прочитай ці сторінки! Це ж надзвичайно написано. Це вершина її таланту. Ні, помиляються ті, що кажуть, ніби талант Марка Вовчка згас. Адже це вона писала в останні роки життя. Як прикро до нестями, що вона не встигла закінчити. Я певен, це був би шедевр у літературі.
Люба, його молода дружина, взяла списані сторінки. "Чужина" — не відриваючись, прочитала і вже не в затишному будиночку зеленого привітного Нальчика була вона, а рушала разом із переселенцями з рідної України довгим, важким шляхом і бачила юрбу знедолених людей на площі чужого, далекого міста перед губернаторським домом, і розкинутий табір посеред голого степу, і чула слабенький голосок дитини: "Води з кринички..."
— Справді,— мовила вона тихо,— це так сильно написано, що аж моторошно стало.
— Я мушу, мушу написати про неї, все знайти, розшукати все, розповісти, якою людиною була, з ким єдналася в праці і боротьбі. А от її листування з Герценом, Тургенєвим, Добролюбовим. Яке славне життя!
Шкода, що треба було вже їхати, а робота тільки-но почалася.
— Я обов'язково приїду ще, Михаиле Дем'яновичу, обов'язково. І я вам усе дам прочитати, коли напишу.
Він щиро дякував Михайлові Дем'яновичу, що береже такі неоціненні матеріали для рідної літератури.
Але вдруге приїхала сама Люба — чоловік не міг через невідкладні справи в Києві і послав її.
Все-таки треба було випросити деякі фотокартки, деякі речі для музею, який планували створити на Україні. Спочатку Люба злякалася. Михайла Де-м'яновича не було, він поїхав у гості до сина Бориса, та вийшло для неї на краще.
— Будь ласка,— з готовністю мовила Ганна Степанівна, почувши бажання Люби, і, сама злякавшись цієї готовності, додала: — Це ж для літератури, для історії, аякже, розумію, розумію, беріть, що вам треба.
Люба здивувалась, з якою злісною насолодою просто зривала жінка картки зі стін, віддавала якісь теки.
— Це вже не потрібно чоловіку, тут уже переписані твори. Такі фото в нас ще є.
Любі було ніяково. "Наче злодії,— подумала вона,— але який щасливий буде Олесь! Він же не для себе, це стане здобутком усіх, а Ганна Степанівна, видно, все готова віддати, щоб і сліду першої жінки
не лишилось. І як не розуміє — не перша жінка її Лобача-Жученка, а перша жінка-письменниця України".
Праця Олександра Дорошкевича стала справді після Доманицького найгрунтовиішою розповіддю про життя і творчість Марка Вовчка. Потім писали й інші, доповнювали, розшукували, та без двох перших обійтися не могли.
Та то вже інша річ — мемуари, пошуки, плагіати...
А тоді, повернувшись додому, Михайло Дем'янович побачив наче оголені, без улюблених фотокарток стіни, подивився в альбом — і там переполовинено; він так глянув на Ганну Степанівну,, що та затремтіла і квапливо вибігла з хати. Де їй було знати, розуміти...
Минали роки, і діти з перших класів школи вже читали ті прості, безсмертні оповідання, а виростаючи — всі твори, і наче пили воду з рідної криниці любові до людей, до батьківщини.