3*
51
повертає, яка глибока підводна течія в його людяній і начебто цілком об'єктивній промові, коли він нагадує присяжним засідателям, щоб не обминули вони жодної подробиці, жодної причини в поведінці підсудної. Вже іншими очима дивиться на неї більшість присутніх, що йшли сюди, як на цікаве театральне видовисько, адже не секрет, що більшість квитків потрапила в руки вищого світу! Здається, тільки дівчина на лаві підсудних сидить немов байдужа до того, що діється в залі. Дівчина відмовилась від останнього слова і заніміла, тільки частіше пригладжує на голові рівне темне волосся, і Марія раптом думає — її привезли в наручниках, а під час суду зняли — може, цей жест просто був відпочинком після них для її рук?
Як їй, Марії, раптом захотілося по-материнському пригорнути цю дівчину, гордо відчужену від усіх, самотню, адже її стареньку маму, певне, не впустили сюди? От замість матері потерти ці худенькі змучені руки...
— Засудять, засудять,— почула Марія шепотіння в перерві.— Комедія — цей суд!
— А що їм робити, присяжним? Згадайте слово прокурора.
— Але ж суддя...
Нарешті дзвоник. Усі поспішають зайняти свої місця. Старшина передає лист з вироком судді.
Дівчина сидить так само нерухомо, бліда, з широко відкритими очима, зведеними догори.
Старшина присяжних засідателів чітко проголошує: "Ні, не..." — і не встигає закінчити такого святого, на яке вже й не сподівались, слова до кінця — "невинна", як в залі вибухає щось неймовірне: вигуки, ридання, оплески, тупіт. Марія стискає руки, тримається, щоб самій не розридатися. Навколо лунає:
— Молодці! Браво! Віронька! Віра!
Обличчя дівчини па лаві підсудних раптом зачервоніло, запалало. Вона розуміє, що вона ще житиме, житиме?!
— Ти не уявляєш, що тахМ було, — розповідає згодом Марія Олександрівна синові,— а що діялось на вулиці, в усьому Петербурзі!
— Скрізь! — запально вигукнув Богдась. — В Москві, в усіх містах наче грім прогримів — За-сулич Віру виправдали!
— Цікаво, де вона тепер, що з нею, ти не чув серед своїх? — спитала Марія Олександрівна.— А тоді, після суду, боялись запалу натовпу, кілька сотень було,— я ледве дісталася додому, її вивели іншим ходом.
— А потім вона зникла,— сказав Богдан.
— Що? Невже її знову забрали? її ж звільнили зовсім!
— Друзі переправили її за кордон. Кажуть, вона багато працює.
— А Коні! Ти ж знаєш, йому так не минулося. Веденням справи були дуже не задоволені. Та він працює зараз як юрист, і всі порядні люди його поважають.
Вони бачилися з Богданом того разу недовго.
Раптом вона рвучко обняла його, притиснула до себе. Вона не переживе, коли його заберуть, судитимуть.
Не мала права втручатися і забороняти, але вона не переживе. Вона пережила.
І невідомість, і арешт, і заслання, як тисячі матерів переживали.
Хіба могла вона нарікати? Він ішов шляхом, зрозумілим йому з дитинства, і, може, може, коли тепер вже літній, обтяжений сім'єю, невдачами, відбувши заслання, працює більш-менш спокійно — в рамцях дозволеного, статечного,— може, тепер між ними хоч менше взаєморозуміння, але хвилювання не менше. Ні, не менше... Не одне, так інше...
Виріс маленький Боря. Потім він запевняв, що її переклади Жюля Верна, її бібліотека, яку вона скрізь возила за собою і яка весь час поповнювалася, розвинули в ньому любов до моря, жадання мандрівок. Він став морським інженером, здійснилися його мрії плавати навколо світу.
Уже в обох сім'ї, діти. Як дивно, до внучат Марія Олександрівна ставилася без тої нестримної любові, що виникає часто у бабусь, можливо, тому, що жили далеко і, головне, невістки були далекі. Вона жаліла більше дітей від першої дружини Богдана, бо росли вони без батька. Одного з онуків — Юру — навіть ніколи не бачила, та коли він пропав безвісти на війні (і коли він встиг вирости?); смуток за ним не полишав її. Вже після цієї ганеб-* ної війни з японцями дізнались, що він був у полоні. Вона жаліла старших внучок, дочок першої дружини Богдана, дорікала йому за них, та це не можна було порівняти з почуттям до синів. За кожну їхню невдачу в житті вона потай картала себе, їй здавалось, що її власну молодість, насичену зустрічами, спілкуванням із надзвичайними людьми, подорожами, творчою працею, не можна порівняти з їхньою. Так, молодість, коли вона стільки переживала, металася, кохала і її кохали, коли було стільки сподівань, хай помилок, але ж і невсипущої праці, хай завжди незабезпеченого, але незалежного, самостійного життя, що викликало навіть заздрість у інших,— тепер здавалася майже прекрасною. їй здавалось тільки — надто скороминучою.
Хіба діти коли розуміють самотність батьків? Хай батьки ще й не старі — Марії йшов тридцять п'ятий рік, коли загинув Митя,— для дітей, коли вони лише починають вбиватися в колодочки, батьки вже наче прожили свою основну пору незалежно від свого віку і перед дітьми мусять поступатися.
Сини мої, соколи...
Від дітей підсвідомо чекаєш більшого, ніж від себе. Здається, на материнських, на батьківських помилках, труднощах вони мусять навчитися, обминати їх у своєму житті. Віковічна помилка батьків! Кожен на своїх болячках і на своїх помилках набуває досвіду, а коли й запозичає його у інших (частіше у друзів, а не у батьків), завжди потім нарікає, якщо не гірко кається. А втішає мати. Мати завжди мусить бути напохваті душею, серцем коло них, своїх синів. Від малих дітей руки болять, а від дорослих серце.
Може, лише в цьому, в своїй материнській любові, відданості, Марія не має підстав картати себе?
Хіба й не не великою мірою спричинилося до її відходу від творчої праці?
Не треба обвинувачувати когось. Не треба обвинувачувати Михайла Дем'яновича. Адже він на неї молився і ладен був віддати все для неї, все. Але ж кожна людина в своїх межах. їхні межі не збігалися, масштаби здібностей, бажань, світосприймання у глибшому і ширшому розумінні.
Завжди вона прагнула бути доброю матір'ю, а за відданість Мішеля бути і самій дбайливою, відданою дружиною. І марнувала свої сили, енергію, талант на його обмежені можливості. А він на роботі був невдаха. Та то ж були все "служби" для буття, для існування. Скільки місць, посад він змінив! Не тому, що був недобросовісним, недбалим, навпаки, просто його чесність, прямолінійність часто ставали на перешкоді нечесним начальникам, хапугам, байдужим бюрократам. Марія, поступаю-чись своєю гордістю, мала клопотатися, писати листи давнім знайомим, які колись схилялись перед нею, а тепер мусили розбиратися в нецікавих провінційних справах чоловіка колись "прекрасної Марії Олександрівни". Як важко було, приміром, писати, добиватися ділового побачення у Макарова, який так колись упадав за нею за кордоном, у Гейдельберзі... Але ж вона мусила допомогти своєму чоловікові, батькові її Борі, який одразу став часткою її самої, так само, як і Богдась. їй легше було, коли не згадували в цих клопотах, що вона письменниця, вона вимагала від Мішеля і Богдана, щоб вони забули її ім'я "Марко Вовчок". Воно, це ім'я, було зв'язане з іншим життям.