Он, дивіться, дядя косить! А другий:
— А хто дяді штани носить!..
Став…
— Ну, шеймині ж тобі пастухи! Зіпсували весь ритм! А вони, іродові діти, аж качаються на межі…
— Нате, Митре Хведоровичу! Буде на сьогодні!..
— Що?! В городі воно роботать охвитнєй?!
"Охвитнєй, — думаю собі.— Ти тут, щоб свої три чверті десятини викосить, вивів он усю сім'ю, з шестимісячним Гришком і до вечора (а може, ще й завтра) будеш потом обливатися й матимеш двадцять п'ять пудів жита… А в городі… В городі, Митре Хведоровичу, за півгодини ворочають тисячами пудів твого жита в "облігаціях" та "в вагонах"… І сам ворочає… Один… І потом не обливається. А "Зоя Владимировна" чи "Клара Соломоновна" зі своїми "Сєвкою" чи "Абрашкою" на веранді сидять, та ще й під парасолькою… Щоб кольору на обличчі не зіпсувати… Он як у городі, Митре Хведоровичу…"
Хиляться… Хиляться… Хиляться… Колоски хиляться…
Хиляться, щоб на той рік знов буйно зазеленіти.
Щоб на той рік і милувати, й лякати свого хазяїна, Митра Хведоровича, селянина.
Милувати й лякати до такого ж дня, як і сьогодні, коли на политих потом чорних ланах українських урочисто відбуватиметься "меса" трудового селянського життя.
І так століття й тисячоліття…
НА ГОМІЛЬШУ!
Отак, як із хвіртки вийдеш, так праворуч поміж хатинок дорога простяглася. То на Гомільшу. А Гомільша — то село на високійвисокій горі, оточене лісами, лісами, лісами… Колись, кажуть, там фортеця якась була й гора нібито руками невільницькими насипана…
Хочете — пройдемось?!
Тільки прошу дарувати: хоч у мене й є "кореспондентський" квиток, але я не з тих, що ото:
"Наше авто, ніби незадоволене, суворо стогнучи й ремствуючи, вискочило на горбик… А за горбком село… А за селом річка сріблом блиснула… А в селі як побачили наше авто, так і старі, й малі, й гусята, й поросята, й телята, й курчата — все гетьчисто повискакувало на вулицю… Шапками махають! Паламар у дзвони б'є! Корови ревуть! Столітній дід упав навколішки й зняв руки до неба!"
Одне слово, "власного кореспондента" зустрічають!
Так, кажу, я не з таких "власних". У мене "авто" своє… Аж двоє їх у мене, коли хочете! І ніяка лиха година мене не зустрічає. Хіба Пилипів Лапко вискочить спеціально, щоб залишити "власного" вашого без останніх штанів…
А коли вам заздрісно на тих "власних", що автом своїм православних по селах лякають, так що ж: понюхайте запальничку, щоб і вам бензином завоняло, та загудіть поавтячому разів зо два.
Тоді справді, може, Килина через тин на вас подивиться, щоб потім повернутися до Степана та покрутити пальцем біля свого лоба: "Чердак, мовляв, у того "панка" не справний! Гуде!"
Ну, ходімте!
Ціпка тільки не забудьте взяти… А то жарти жартами, а, їйбо, Лапко штани порве, він такий!
Ну так (хай уже буде помодному) "вискочили" ви за село…
От, братця, краєвид!
Чорт його знає, як можна отак до ладу всі оті ярки, оті байраки, зруби, ліски й ліси попристроювать?!
Ліворуч у вас яр! Великийвеликий яр, зеленими рушниками обгорнутий. А по рушниках тих низенький чагарник візерунками стелиться!..
А отак просто великий ліс… Там вовкулака живе. Миколка сам його бачив… Воно таке руде й, як побачило Миколку, мекнуло та в ліс… Тільки зашелестіло…
А праворуч того лісу молодий зруб, дубовими хащами шелестить, ясеночками поскрипує… І пахнепахне! І суницями, й полуницями, й чебрецем, і материнкою…
А шлях упав поміж тим лісом та зрубом, упав і посунувся вниз, туди, туди, де ліщина натовпом, як на мітингу, рукамивітами "галасує"…
Що, якби на оцьому місці, де я стою, та поставити якогонебудь поета?! Та він би вам таких образів понастругував, ліве око примруживши, що хай бог милує!
Бо ж таки красиво!
— Ну до того ж у нас за селом ловко! — казала Христя мені вчора…
І таки справді ловко!
— Що так придивляєтесь? Може, козу дику побачили? Вони в нас тут є! Здрастуйте!
— Та так замислився! Доброго здоров'я!
— На Гомільшу?
— Атож!
— Ходімте разом… Веселіш буде!
— Ходімте!
Це "хохол" один із Свинарного… Очевидно, такий самий хохол, що його зустрів і Вс. Вольський в "Пролетарии" ч. 134 від 29—VI ц. р… Попавсятаки йому в "Дорожньїх зскизах". Тільки й різниці, що у Вс. Вольського без лапок. Такі вже ті "хохли" треклятущі, що хоч святи його, хрести його, а він "хохлом" і залишається… Навіть на що вже т. Ленін — і той не зміг з нього тавра того зчистити… Хоч і писав Володимир Ілліч, що "в нас і досі українця "хохлом" звуть, татарина "князем", кавказця — "восточньш человеком", але що Вс. Вольському — Ленін, раз він пише "Дорожні ескізи" і раз йому раз у раз "хохли" на дорозі зустрічаються… По "Малороссии" ж хлопець їздить… Хіба він винен?
До ліщини дійшли… Гущавина — оком не проткнеш… Алея затишна та зелена!
— Ну, й хороше ж отут! Дивіться, мов мур зелений та живий!..
— Та не погано! Гущавина яка! Торік тут один поляк, біженець, дітей своїх і жінку сокирою зарубав! Місце, щоправда, примітненьке… Хороше місце! Рік шукатимеш, чортового батька знайдеш…
Далі дубняк молодий. Непрочищений, з ліщиною переплітається… Шумить, шумить…
— Ех і лісок! Років через двадцятьтридцять які велетні будуть. Хоч кораблі будуй!
— Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоловіка з перерізаним горлом ізнайшли! І коні пропали, й хід! Залізний хід! З млина борошно віз… За таких коней тепер мільярдів з п'ятдесят оддай! Та й то чи купиш! Хароший лісок! Добряче дерево!
— А жита, жита! Бач, яке хвилюється… Просто броненосця на нього пускай! Скороскоро вже коси задзвенять! Дивіться, як хороше, коли під лісом жито! Тіні які! Кольори які!
— Та що й казати?! Замилуватися можна! Тут завжди жита добрі… Земля не виснажена… Це на корчуватому, — колись ліси великі стояли!.. Земля тут була добра. Цей рік ще й дощів у нас обмаль, а доброго, дощового літа так жито до верховіття добирається… Та густегусте, мов очерет… Крок зробив у нього, й ніхто тебе не знайде… Торік, як косили, так два тіла знайшли зарубані… А так, якби не жнива, вікувати б їм там! Де ж таки в такій гущавині вглядиш їх?.. Добра земля, добрі місця… Красиві місця!..
Далі зруб молоденький…
— Ох і полуниць! Дивіться, дядьку… Он! Он! Он! Захрясло прямо… Отут, мабуть, бабам роботи! А чого не видко нікого?.. Таки не збирають, чи що?!