Вишневі усмішки сільські

Страница 8 из 12

Вишня Остап

Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.

Так, значить, перша наука — це гуси.

Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого "технікуму", першого, сказати б, курсу.

Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть денебудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, — крім того, що на вас буде побито новогоновісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.

Вищий курс — це свині.

Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.

Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.

Замість дубця потрібний невеликий кийок.

Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважності.

Сказати:

— Аляї Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:

— Гилягиля!

Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:

— А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ряаааба? А потім солідно додати:

— Сибірки на тебе нема!

"Володарем" над свинями ми були до 10–11 років. Потім ішли такі "курси" вищої освіти: Телята. Вівці. Корови. Коні…

Переступивши на телячий курс, вже "дозволялося" вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):

— Дядю, закурить нема?!

— Нема!

— Так дайте ж хоч сірничка!

В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…

Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.

Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.

Коли мати, було, почнуть:

— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю? Можна було матері відповісти:

— Та!

А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:

— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже "бутилками" пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!

Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:

— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого…

Кіньми закінчувалася освіта в нашому "технікумі". Освіта в "технікумі" провадилася однаково для хлопців і дівчат.

З певними, розуміється, відмінами: одночасно з "технікумом" хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.

А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в'язальницю.

Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.

Закінчувалася наша освіта материними словами:

— Женить би вже лобуряку слід! Або:

— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м'ясниці й обкрутимо! Час уже!

Кінець був нашій освіті.

А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як "тяжко" тепер нашій молоді! Нам було значно легше!

1923–1954 pp.

ЖНИВА

Почались жнива… Жнива!!! Ще раз: Жнива!!

Чи зрозуміле це слово отій мільйоновоголосій, мільйоновоокій, мільйоноворукій і мільйоновоногій потворі, що містом зветься?

Зрозуміле?

Зрозуміле їй це наше сільське найурочистіше, найголовніше, коли хочете, й найсвятіше (Так! Ще й найсвятіше) дійство в тій "месі", що зветься трудженим селянським життям?

Коли б то воно було зрозуміле, й у вас би отам у місті був би такий урочистий настрій. І у вас би зменшився галас на базарі, й у вас би хоч на хвильку припинили швендяти по пасажу, за золотими десятками ганяючись!

— Завтра починаємо!!

І в цім "завтра починаємо" і радість, і надія, кінець остраху перед невідомим, і гордість творця, що до кінця довів велику укохану справу…

* * *

Сьогодні почали…

Дивіться, он як іде з косою Митро Хведорович! Придивіться-придивіться…

Хіба так, таким поступом, ішов цар на коронацію?! Ніколи в світі!

З такою погордою, з такою свідомістю важливості й святості момента?

Митро Хведорович сьогодні розпочинає жнива…

І Домаха йде за ним, і Миколка біжить, за спідницю материну тримаючись, і Устя Гришка несе!

Всі йдуть…

Ідуть, бо сьогодні "тато зито косити починають"…

І пастухи сьогодні худобу ближче до поля надержують, і гуси до нив наближаються (стерню почули!), і свині вже чомусь не на вигоні під лісом, а на шляху між нивами спориш щипають…

Усе живе сходиться, все живим вінком ниви оточує, щоб на власні очі бачити перший покіс, щоб на власні вуха чути перший дзвін коси з грабками…

* * *

Митро Хведорович поважно мантачить косу… Не спішить: повагом усе.

— Дзеньдзень! Дзеньдзень!

Кінчив.

Хреститься. Відходить на два кроки від межі й…

— Ррраз!

Коса гадюкою поміж колоссям вискакує носком на межу… Грабки бережно несуть колосся і рівненько кладуть на покіс.

Почали…

Рівномірно, як годинник:

— Ссшш! СсшшІ Ссшш!

І хилиться покірне золоте жито й спокійно лягає покосом…

* * *

Лізу на млин, дивлюсь: на межі стоїть…

— Он… Он… Он…

Білі постаті поміж збіжжям…

Нахиляється… Випростується… Косять… В'яжуть…

Уродило…

А це все!

Митро Хведорович веселий… Митро Хведорович лукавить…

Спідлоба зирне на "половину", всміхнеться й "нажме"… "Половина" з граблями вже на півручки ззаду… А Митро Хведорович "нажимає"…

Навмисне, бачу, "нажимає" й потихеньку всміхається… "Оце, — мовляв, — за всі твої "ледащі", за всі "трясці", за всі "лежебоки"!" Ось тобі! Ось тобі!

І як метелик той, в нього коса… Аж свистить!..

* * *

— Митре Хведоровичу! А дайте я!

— Ви?! Таке?! І куди там вам? Нате, спробуйте, подивимось…

З острахом беру косу… Колись косив… Власне… Ну, нехай буде "косив"…

— Ррраз!

— Дзень! І… носком у землю…

— На п'ятку, на п'ятку налягайте!.. Давай "на п'ятку"…

Виніс… Виніс у другий раз…

Почуваю, що збоку воно трохи "ритмічніше" виходить… Ану, не піддайсь! Ссшш! Ссшш!