Пані Дамбрез вітала всіх з однаковою люб'язністю. Ледве заходила мова про чиюсь хворобу, вона скорботно хмурила брови, але зараз же веселішала, тільки-но починали говорити про бали або вечори. Скоро їй доведеться відмовитись від цих розваг, бо вона бере до себе в дім чоловікову небогу, сироту. Стали вихваляти її самозречення: вона чинить, як справжня матір.
Фредерік приглядався до неї. Матова шкіра її обличчя здавалася пружною й свіжою, однак, позбавлена живого блиску, нагадувала законсервований плід. Зате волосся, завите на англійський лад, було ніжніше за шовк, блакитні очі сяяли, всі рухи — зграбні. Сидячи в глибині кімнати на канапці, вона гладила червоні торочки японського екрана, мабуть, для того, щоб показати свої довгі, вузькі, трохи худі руки з вигнутими на кінцях пальцями. На ній була сіра муарова сукня з високим комірцем, — достоту пуританка.
Фредерік запитав, чи не думає вона відвідати в цьому році Ла Фортель. Пані Дамбрез іще й сама не знала. Зрештою, він розуміє: в Ножані їй, певне, нудно. Тим часом гостей більшало. По килимах шелестіли й шелестіли сукні, дами, присівши на край стільця, стиха похихотівши і сказавши кілька слів, хвилин за п'ять від'їжджали зі своїми дочками. Скоро стало неможливо стежити за розмовами, і Фредерік уже намірився йти, як раптом пані Дамбрез сказала йому:
— Отже, по середах, пане Моро, гаразд? — цією одною фразою спокутуючи всю байдужість, виявлену до нього.
Він був задоволений. А проте, вийшовши на вулицю, глибоко зітхнув; і, відчуваючи потребу не в такому штучному середовищі, Фредерік пригадав, що повинен зробити візит Капітанші.
Двері до передпокою були відчинені. Вибігли дві гаванські болонки. Почувся голос:
— Дельфіно! Дельфіно! Це ви, Феліксе?
Він далі не заходив; собачки й досі дзявкали. Нарешті з'явилась Розанетта в пеньюарі з білого мусліну, оздобленому мереживом, у турецьких туфлях на босу ногу.
— Ох, даруйте, пане! Я прийняла вас за перукаря. Одну хвилину! Зараз вернусь!
І він зостався один в їдальні.
Віконниці були позачинювані. Фредерік пройшовся поглядом по кімнаті, пригадуючи метушню тієї ночі, і тут помітив на столі чоловічий фетровий капелюх, старий, пом'ятий, заяложений, гидкий. Чий же це капелюх? Зухвало виставивши свою подрану підкладку, він, здавалося, казав: "А я на все чхав! Я тут господар!"
Капітанша вийшла знову. Вона взяла капелюха, відчинила двері до теплиці, викинула його туди, зачинила двері (тим часом інші двері відчинилися й зачинилися) і, провівши Фредеріка через кухню, впустила його до своєї туалетної кімнати.
З першого погляду було видно, що в усьому домі це найулюбленіше місце, сказати б, його справжній духовний осередок. Стіни, крісла й пружний широкий диван були оббиті ситцем із густим листяним візерунком; на білому мармуровому столі стояли дві великі миски з голубого фаянсу; скляні полички, що утворювали над ним ніби етажерку, були захаращені флаконами, щітками, гребенями, косметичними олівцями, пуделками з пудрою; в високому трюмо відбивався вогонь, що горів у каміні; з ванни звисало простирадло, в кімнаті пахло сумішшю мигдалю й смирни.
— Вибачте за безладдя. Сьогодні я обідаю не вдома.
І, круто повернувшись, вона трохи не задушила одне собача. Фредерік сказав, що вони чарівні. Розанетта взяла їх на руки і піднесла йому до лиця їхні чорні мордочки:
— Ну ж бо, усміхніться й поцілуйте пана!
Несподівано до кімнати ввійшов якийсь чоловік у засмальцьованому пальті з хутряним коміром.
— Феліксе, мій хороший, — сказала вона, — в неділю ваша справа буде залагоджена, напевне.
Той узявся її зачісувати. Він повідомив їй новини про її приятельок: пані де Рошегюн, пані де Сен-Флорантен, пані Ломбар, — усе це були знатні дами, такі як у домі Дамбрезів. Потім він заговорив про театри; сьогодні ввечері в Амбігю надзвичайний спектакль.
— Ви поїдете?
— Ні! Буду вдома.
З'явилася Дельфіна. Розанетта стала її сварити, що вона пішла з дому без її дозволу. Та божилася, що "ходила на ринок".
— Ану дайте-но видаткового зошита!.. Ви дозволите?
Стиха читаючи записи, Розанетта робила зауваження щодо кожної витрати. Звіт служниці не сходився з рахунками.
— Віддайте чотири су решти!
Дельфіна вернула, і Розанетта, відпустивши її, сказала:
— Ох, Пресвята Діво! Яке горе з цими людьми!
Фредеріка неприємно вразило її нарікання. Воно надто нагадувало йому недавно почуте і ставило знак прикрої рівності між обома домами.
Дельфіна знову зайшла і, наблизившись до Капітанші, щось шепнула їй на вухо.
— Е, ні! Не хочу!
Дельфіна за хвильку явилася знову.
— Пані, вона впирається.
— Ото мені морока! Та витури її!
Саме в цю мить двері штовхнула стара дама в чорному. Фредерік не встиг нічого ні почути, ні розгледіти: господиня метнулася в спальню їй назустріч.
Коли Розанетта вернулася, щоки в неї палали, і вона мовчки сіла в крісло. По її щоці котилася сльозина; згодом вона обернулася до юнака й тихо спитала:
— Як вас зовуть?
— Фредерік.
— А, Фредеріко! Вам не буде неприємно, що я вас так називаю?
Вона глянула на нього ласкаво, майже закохано. Та раптом вигукнула з радощів, побачивши мадмуазель Ватназ.
Ця артистична жінка аж ніяк не могла гаяти часу: рівно о шостій їй належало очолити власний табльдот, вона задихалась од знемоги. Спершу вона дістала з торбинки ланцюжок годинника та аркушик паперу, а тоді різні речі, покупки.
— Хай тобі буде відомо, що на вулиці Жебур продаються шведські рукавички по тридцять шість су пара, — чудо! Твій фарбар просить зачекати ще тиждень. Щодо гіпюру я сказала, що зайду згодом. Бюньйо завдаток отримав. Ото, здається, і все? Всього ти мені винна сто вісімдесят п'ять франків!
Розанетта дістала з шухляди десять наполеондорів. У них обох не знайшлося дрібних грошей, і Фредерік запропонував свої.
— Я вам верну, — сказала Ватназ, кладучи в торбинку п'ятнадцять франків. — А ви поганець! Я вас більше не люблю: ви того вечора ні разу зі мною не танцювали. Ох, моя люба, на набережній Вольтера в одній крамниці наглянула я рамку, сплетену з опудал колібрі, — яка ж то розкіш! На твоєму місці я б її купила. А ось, поглянь, як тобі це подобається?