Ввійшовши до оранжереї, Фредерік побачив біля фонтана, під широким листям каладіума, Дельмара, що лежав на канапі з полотняною оббивкою; Розанетта, сидячи біля нього, гладила рукою його волосся, і вони дивилися одне на одного. В ту ж таки мить з другого боку, що від вольєра, вступив Арну. Дельмар схопився на ноги; потім подався геть спокійною ходою, не оглядаючись, і навіть зупинився біля дверей, щоб зірвати квітку гібіска і встромити її в петельку. Розанетта схилила голову; Фредерік, дивлячись на неї у профіль, помітив, що вона плаче.
— Отакої! Що з тобою? — спитав Арну.
Вона, не відповідаючи, знизала плечима.
— Це через нього? — спитав він.
Вона оповила руками його шию й, цілуючи в лоб, повільно сказала:
— Ти ж добре знаєш, що я тебе любитиму завжди, мій пузанчику. Забудь про це! Ходімо вечеряти!
Мідна люстра на сорок свічок освітлювала їдальню, стін якої й не видно було з-під поначіплюваного старовинного фаянсу, і від цього яскравого світла, що падало зовсім прямовисно, ще білішим здавалося велетенське тюрбо, що між закусками та фруктами стояло посеред столу, а по краях вишикувалися тарілки з раковим супом. Шелестячи сукнями, підбираючи спідниці, рукави та шарфи, жінки сідали одна біля одної, чоловіки, стоячи, прилаштовувалися по кутках. Пеллерен та Удрі опинилися біля Розанетта, Арну — навпроти. Палазо та його подруга щойно поїхали.
— Щасливої дороги! — сказала Розанетта. — Почнемо!
І Церковний півчий, вдатний жартівник, замашно перехрестився й почав читати "Benedicite".[6]
Дами були скандалізовані, а надто Рибна торговка, що мала дочку, з якої прагнула зробити порядну жінку. Арну також не полюбляв "таких штучок", вважаючи, що релігію слід шанувати.
Німецькиий годинник із півнем вибив другу годину, давши тим самим привід до веселих жартів на адресу птаха. Тут посипалися всілякі каламбури, анекдоти, хвастощі, заклади, побрехеньки, що їх видавали за бувальщину, запевнювання в неймовірному, цілий потік слів, який поволі розділявся на приватні розмови. Лилося вино, за однією стравою подавали іншу, лікар розрізав печеню. Гості ціляли один в одного апельсинами, корками, виходили з-за столу, щоб із кимось погомоніти. Розанетта раз по раз оберталася до Дельмара, що непорушно стояв у неї за спиною; Пеллерен базікав, пан Удрі посміхався. Мадмуазель Ватназ майже одна з'їла цілу купу раків, і їхні панцери хрустіли під її довгими зубами. Ангел, примостившись на дзиґлику від фортепіано (єдине місце, де йому дозволяли сісти його крила), незворушно й безупинно жував.
— Ну й апетит! — з подивом повторював Церковний півчий. — Ну й апетит!
А жінка-Сфінкс пила горілку, репетувала на все горло, біснувалась, як демон. Раптом її щоки роздулися, і вона, безсила далі тамувати кров, від якої задихалася, приклала до рота серветку, а тоді шпурнула її під стіл.
Фредерік це бачив.
— Дрібниці!
На його умовляння їхати додому й шануватися, вона відповіла:
— Овва! А що з того? Шануйся, не шануйся — все одно не велика втіха з життя!
І він здригнувся, охоплений печаллю, від якої серце йому взялося кригою, неначе він побачив цілі світи убозтва й розпачу, жаровню з вугіллям біля койки хворого, трупи в морзі, прикриті шкіряними фартухами, і з крана ллється їм на голови холодна вода.
А тим часом Юссоне, присівши навпочіпки в ногах Дикунки, горлав захриплим голосом, перекривляючи актора Ґрассо:
— Не будь жорстока, о Селюто! Це маленьке родинне свято чудове! Сп'яніть мене сластолюбством, мої милі! Пустуймо! Пустуймо!
І він заходився цілувати жінок у плечі. Вони здригалися від його колючих вусів; потім заманулося йому розбити тарілку, злегка стукнувши її об свою ж голову. За його прикладом пішли інші; фаянсові скалки летіли, немов черепиця під великим вітром, а Вантажниця кричала:
— Не бідкайтесь! Це дармовина! Все це нам подарунок від добродія, що їх виробляє!
Всі погляди звернулися до Арну. Він зауважив:
— Ба ні, вибачте, рахунок оплачено! — Йому, певно, хотілося натякнути, що він не коханець Розанетти чи, може, перестав ним бути.
Аж тут залунали два злостиві голоси:
— Йолоп!
— Розпусник!
— До ваших послуг!
— Я також!
Це завелися Середньовічний лицар і Російський ямщик; останній зауважив, що хоробрим може стати всякий, хто заховається в панцир. Лицар узяв це за образу. Він хотів битися, втрутилися інші, а Ветеран гвардії намагався перекричати решту:
— Панове! Вислухайте мене! Кілька слів! Я людина бувала, панове!
Розанетта, постукавши ножем по склянці, домоглася нарешті тиші й тоді звернулася до Лицаря, що так і не зняв шолома, а потім до Ямщика в кошлатій хутряній шапці:
— Скиньте насамперед вашу каструлю! Мені від неї жарко! А ви там — вашу вовчу морду! Будете ви мене слухати, чорти б вас ухопили? Гляньте на мої еполети! Я — ваша капітанша!
Вони скорилися, і всі заплескали в долоні, вигукуючи:
— Хай живе Капітанша! Хай живе Капітанша!
Потім вона взяла з каміна пляшку шампанського і, піднявши її, стала наливати вино в простягнуті до неї келихи. Стіл був дуже широкий, і гості, особливо жінки, обступили її, вони позводилися навшпиньки, позабиралися на стільці, отож за хвилину утворилася справжня піраміда із зачісок, оголених пліч, витягнутих рук, нахилених постатей; і раптом заіскрилися довгі струмені вина, бо П'єро та Арну в різних кінцях їдальні також одкорковували пляшки, забризкуючи лиця гостей. Із вольєра, двері якого були відхилені, дрібненькі пташки позалітали в їдальню; наполохані, вони пурхали навколо люстри, бились у шибки, а деякі сідали на голови, і здавалося, це великі квіти в зачісках.
Музиканти пішли. Рояль переставили з передпокою до вітальні. Ватназ сіла до нього й під акомпанемент Церковного півчого, що бив у бубон, із шаленством заграла кадриль, гатячи по клавішах, як кінь б'є копитами землю; вона похитувалася, щоб краще відбивати такт. Капітанша потягла Фредеріка, Юссоне ходив колесом, Вантажниця викаблучувалась, мов клоун, П'єро вдавав орангутанга, Дикунка, розкинувши руки, зображувала човна, що хитається на воді. Нарешті, зовсім знемігшись, всі вгамувалися; розчахнули вікно.
Разом із ранковою свіжістю ринуло денне світло. Розлігся вигук подиву, потім запало безгоміння. Коливалося жовтаве полум'я свічок, час од часу лопались їхні розетки, стрічки, квіти, буси всівали паркет; на столиках позалишалися липкі плями пуншу й сиропу, шпалери були забруднені, костюми пом'ялися, припали пилом; волосся позвисало на плечі; рум'яна, білила й пудра, що постікали разом із потом, відкрили мертвотну блідість облич, на яких кліпали почервонілі повіки.