Фредерік, дивлячись на цих людей, почувався чужим і самотнім. Він і тут думав про пані Арну, і йому здавалося, що він причетний до чогось ворожого, затіяного проти неї.
Коли скінчилася кадриль, до нього підійшла пані Розанетта. Вона трошки задихалась, і її металевий нагрудник, блискучий, мов дзеркало, злегка піднімався до підборіддя.
— А ви, пане, — сказала вона, — ви не танцюєте?
Фредерік вибачився: він не вміє танцювати.
— Справді? А зі мною? Так-таки зовсім не вмієте?
Вона трошки відставила назад ногу, однією рукою вперлась у бік, а другою погладжувала перламутрове руків'я шпаги і якусь хвилину дивилася на нього напівблагальним, напівглузливим поглядом. Нарешті вона сказала: "Прощайте!" — зробила пірует і зникла.
Фредерік, невдоволений із себе і не знаючи, що робити, став тинятися по кімнатах.
Він зайшов до будуара, оббитого ясно-голубим шовком із букетами польових квітів; на стелі, в колі позолоченого дерева, амури, виступаючи з лазурового неба, пустували на хмаринках, схожих на перини. Ці зразки елегантності, що були б нині убозтвом для таких жінок, як Розанетта, засліпили Фредеріка, і його захоплювало все: штучна повійка на дзеркальній рамі, фіранки біля каміна, турецький диван і в ніші стіни щось подібне до шатра, обтягненого рожевим шовком і покритого білим мусліном. Опочивальня була опоряджена меблями чорного дерева з мідною інкрустацією, а на помості, вкритому килимом із лебедячого пуху, стояло широке ліжко під балдахіном, оздобленим страусовим пір'ям. В сутінках кімнати, освітленої люстрою з богемського кришталю, підвішеною на трьох ланцюжках, можна було роздивитися шпильки з коштовними камінцями, встромлені в подушечки, персні, кинуті на тарілочки, медальйони в золотих обідках і срібні шкатули. Крізь невеличкі прочинені двері було видно теплицю на всю ширину тераси, що закінчувалася вольєром.
Така обстава прийшлася до смаку Фредерікові. В ньому раптом озвалася молодість, він заприсягнувся дістати з цього всього втіху і набрався сміливості; вернувшись у вітальню, де народу тепер зібралося ще більше (все вирувало в якомусь ніби сяйливому пилу), і стоячи в дверях, він почав дивитися на тих, що танцювали, примружував очі, щоб краще бачити, вдихав ніжні пахощі жіночих парфумів, що струмували навкруги, як нескінченний поцілунок.
Але біля нього, по другий бік дверей, стояв Пеллерен, — Пеллерен при повному параді, — ліва рука застромлена за жилет, у правій — капелюх та біла подрана рукавичка.
— На тобі! Давненько не бачилися! Де ж вас у лиха носило? Мандрували? По Італії? Нічого в ній оригінального, в Італії? Не така чудова, як то кажуть? Ну, та все одно! Може, принесли б мені на днях ваші ескізи?
І художник, не чекаючи відповіді, заговорив про самого себе.
Він домігся неабияких успіхів, остаточно зрозумівши нікчемність Лінії. В мистецтві треба рахуватися не так з Красою та Єдністю, як із характерністю та розмаїттям речей.
— Бо в природі існує все, отже, все законне і все пластичне. Річ лише в тому, щоб ухопити тон, та й тільки. Я відкрив цей секрет! — І, штовхнувши Фредеріка ліктем, він кілька разів повторив: — От бачите, я відкрив секрет!.. Ану погляньте на цю жіночку з пов'язкою сфінкса на зачісці, котра танцює з Російським ямщиком, — у неї все строге, сухе, чітке, все пласке і в яскравих тонах: індиго під очима, кіновар на щоках, бістр на скронях — ляп-тяп! — І він махнув великим пальцем, ніби кладучи пензлем мазки. — А ген ота товпига, — вів далі художник, киваючи на Рибну торговку у вишневій сукні із золотим хрестиком на шиї, в батистовій хустині, зав'язаній на спині вузлом, — суцільні опуклості; ніздрі приплюснуті, неначе банти на її очіпку, кутики рота трохи підняті, воло обвисле, і все жирне, злите, щільне, спокійне й променисте, — справжнісінький Рубенс! І обидві вони — досконалість! Де ж тоді типаж? — Він гарячкував: — Що таке вродлива жінка? Що таке Краса? О, Краса, скажете ви мені…
Фредерік обірвав його запитанням, хто такий отой П'єро із цапиним профілем, котрий благословляє танцюристів у самий розпал кадрилі.
— Цілковите ніщо! Вдівець, батько трьох хлопчиків. Вони ходять без штанів, а він проводить життя у клубі й живе зі своєю служницею.
— А ген той, переодягнений на Середньовічного суддю, котрий біля вікна розмовляє з маркізою Помпадур?
— Маркіза — це пані Вандаель, колишня актриса театру Жімназ, полюбовниця Дожа, графа де Палазо. Вже двадцять років вони живуть разом — невідомо чому. Які чудові очі були колись у цієї жінки! А Громадянина, що стоїть поруч неї, зовуть капітаном д'Ербіньї, він ветеран старої гвардії; у нього тільки й добра, що орден Почесного легіону та пенсія; у врочистих випадках він грає роль дядечка якої-не-будь гризетки, порядкує на дуелях і завжди обідає в гостях.
— Пройда? — спитав Фредерік.
— Та ні! Порядна людина!
— А-а!
Художник і далі називав йому інших, аж раптом помітив якогось добродія, що був на зразок мольєрівських лікарів одягнений у чорну саржеву мантію, розхристану зверху донизу, щоб виставити напоказ усі свої брелоки.
— Перед вами лікар де Рожі; його дратує те, що він не знаменитий; написав порнографічну книжку з медицини; охоче лиже чоботи в світському товаристві, вміє тримати язика за зубами; тутешні жіночки його обожнюють. Він і його дружина (он та худорлява Середньовічна дама в сірій сукні) волочаться разом по всіх публічних та інших місцях. Незважаючи на скрутне становище, у них є "прийомні дні", — артистичні чаювання, на яких читаються вірші… Тихо!
До них і справді підійшов лікар; і між ними трьома тут же, біля дверей, зав'язалася розмова; до них приєдналися Юссоне, потім коханець Дикунки, молодий поет, миршавої постаті якого не міг приховати куценький плащ у стилі Франціска І, і, нарешті, дотепний хлопець, переодягнений на Турецького стражника. Та його мундир із жовтими галунами стільки подорожував по спинах мандрівних дантистів, широкі червоні панталони у складках так полиняли, тюрбан, скручений по-татарському, як в'юн, мав такий жалюгідний вигляд, одне слово, весь його костюм був такий нужденний і водночас такий вдалий, що жінки вже й не приховували своєї огиди. Лікар утішив його захопленими похвалами на адресу Вантажниці, його коханки. Цей Турок — банкірів син.