Грізні зберуться знов ті Збори всенародні,
На згадку про які ви тремтите й сьогодні,
Колóс, який іде, зневажуючи страх!
Як далі, не пам'ятаю! Однак уже пізно, чи не час нам іти?
І на вулиці він викладав далі свої теорії.
Фредерік, не слухаючи його, роздивлявся у вітринах магазинів тканини й меблі, підходящі для його квартири, і, можливо, саме думка про пані Арну спонукала його зупинитися перед крамницею випадкових речей, де були виставлені три фаянсові тарілки, оздоблені жовтими арабесками з металічним відблиском; кожна коштувала сто екю. Він звелів одкласти їх.
— Я на твоєму місці радше купував би срібло, — сказав Делор'є, засвідчуючи цією любов'ю до надійних коштовностей своє низьке походження.
Тільки-но вони розпрощались, Фредерік пішов до знаменитого Помадера, в якого замовив три пари штанів, два фраки, шубу і п'ять жилетів; потім — до шевця, в білизняний та капелюшний магазини, всюди наказуючи, щоб якомога швидше було виконано замовлення.
Через три дні, вернувшись увечері із Гавра, він побачив у себе повний гардероб; йому не терпілося скористатися з нього, і він вирішив зараз-таки піти з візитом до Дамбрезів. Але було занадто рано, всього восьма година.
"А що, як податися до тих?" — подумав він.
Арну на самоті голився перед дзеркалом. Він запропонував Фредерікові повезти його в одне місце, де можна повеселитися, а коли почув ім'я пана Дамбреза, додав:
— От і до речі! Ви там побачите і його знайомих. Отже, поїдемо! Буде чудово!
Фредерік одмагався; пані Арну почула його голос і привіталася з ним із другої кімнати, бо дочка її занедужала, та й сама вона почувалася негаразд; долинало дзеленькання ложечки об склянку і чувся той невиразний шурхіт, який буває в кімнаті хворого, коли обережно щось переставляють. Потім Арну вийшов, щоб попрощатися з дружиною. Він сипав різні доводи:
— Ти ж добре знаєш, що це важлива справа! Я мушу там бути, мені необхідно, на мене чекають!
— Ну, їдь, любий, розважся!
Арну гукнув візника.
— Пале-Рояль, галерея Монпансье, будинок номер сім. — І, відкинувшись на подушки, зітхнув. — Ох! Як я стомився, дорогий мій! Просто здихаю! Зрештою, вам я можу сказати… — Він нахилився Фредерікові до вуха й таємничо мовив: — Я намагаюсь виготовити червоно-мідну фарбу китайських майстрів.
І він пояснив, що таке полива й повільний вогонь.
В магазині Шеве йому дали велику корзину, яку він наказав однести в фіакр. Потім він вибрав для "своєї бідолашної дружини" винограду, ананасів, всіляких рідкісних ласощів і звелів, щоб усе те було привезено на другий день рано-вранці.
Тоді вони пішли в костюмерну — адже збиралися на бал. Арну одягнув короткі штани із синього оксамиту, такий самий камзол, руду перуку; Фредерік вирядився в доміно; і вони поїхали на вулицю Лаваля, де зупинилися перед будинком, третій поверх якого освітлювався різнобарвними ліхтариками.
Ще внизу, на сходах, було чути звуки скрипок.
— Куди ви мене у біса привели? — сказав Фредерік.
— До гарненької дівчини! Не лякайтеся!
Грум одчинив їм двері, й вони ввійшли в передпокій, де на стільцях жужмом були накидані пальта, плащі, шалі. Саме в цю хвилину тут проходила молода жінка в драгунському костюмі часів Людовіка XV. То була мадмуазель Роза-Анетта Брон, господиня дому.
— Ну що? — спитав Арну.
— Зроблено! — відповіла вона.
— О, дякую, мій янголе!
І він хотів її поцілувати.
— Обережно, телепню! Ти мені зіпсуєш грим.
Арну відрекомендував Фредеріка.
— Заходьте, пане, ласкаво просимо! — Вона відкинула назад портьєру і врочисто об'явила: — Пан Арну, Кухарчук, і князь, його друг!
Фредеріка спершу засліпило яскраве світло; він не бачив нічого, окрім шовку, оксамиту, оголених пліч, пістрявого натовпу, який під звуки оркестру, схованого в зелені, похитувався серед обтягнених жовтим шовком стін, подекуди оздоблених портретами пастеллю та кришталевими бра в стилі Людовіка XVI. Високі лампи з матовими ковпаками, подібними до снігових куль, здіймалися над корзинами квітів, що стояли на консолях по кутках зали, а просто, за другою, трохи меншою кімнатою, виднілася третя, де було ліжко з витими колонами й венецьким дзеркалом в узголів'ї.
Танці припинилися, розляглися оплески, радісні вигуки при появі Арну, що ступав із кошиком на голові, там височіла ціла гора їстива.
— Обережно, люстра!
Фредерік підвів очі: це була та сама люстра стародавньої саксонської порцеляни, що оздоблювала крамницю "Художнього промислу"; у нього постали спомини минулих днів; та якраз у цю мить Піхотинець у караульній формі з простацьким виглядом, що його за традицією приписують новобранцям, став перед ним і на знак здивування розвів руки; незважаючи на страхітливі, надзвичайно шпичасті чорні вуса, що геть змінили обличчя, Фредерік упізнав у ньому свого колишнього друга Юссоне. Теревенячи якимсь суржиком напівельзаської, напівнегритянської мови, гульвіса розсипався перед ним у поздоровленнях, називаючи його полковником. Фредерік, спантеличений усім цим набродом, не знав, що відповісти. Аж тут ударили смичком по пюпітру, танцюристи й танцюристки зайняли свої місця.
Їх було тут близько шістдесяти, жінки здебільшого в костюмах селянок або маркіз, а чоловіки, майже всі зрілого віку, переодягнені на візників, вантажників чи матросів.
Фредерік, ставши під стіною, споглядав кадриль.
Старий красень у довгій шовковій пурпурній мантії, що зображував венецького дожа, танцював з пані Розанеттою, на якій був зелений мундир, облеглі штани та м'які чобітки із золотими острогами. Пару навпроти них складали Арнаут, обвішаний ятаганами, та синьоока Швейцарка, біла, як молоко, пухленька, мов перепілка, в червонім корсеті. Висока блондинка, оперна статистка, бажаючи виставити напоказ своє волосся, що сягало до колін, вирядилась Дикункою і поверх коричневого трико надягла лише шкіряний фартух, браслети із скляних бус та сухозлітну діадему, над якою висів цілий сніп павичевого пір'я. Поперед неї Прітчард, кумедно одягнений у широчезний чорний фрак, ліктем вибивав такт по своїй табакерці. Пастушок у стилі Ватто, лазуровий і срібний, як місячне світло, вдаряв своєю ґерлиґою по торсові Вакханки, увінчаної виноградним листям, у леопардовій шкурі через ліве плече і в котурнах із золотими тасьомками. По другий бік — Полька в корсетці малинового оксамиту маяла свою газову спідничку над ясно-сірими шовковими панчохами й рожевими чобітками з білою смушевою облямівкою. Вона всміхалася сорокалітньому череваневі, вирядженому на Церковного півчого; він підстрибував дуже високо, одною рукою піднімаючи стихаря, а другою притримуючи червону скуфію. Але королевою, зіркою була мадмуазель Лулу, прославлена танцівниця публічних балів. Вона тепер розбагатіла і на своєму гладенькому камзолі чорного оксамиту мала широкий мереживний комір; її широкі шаровари з шарлатового шовку, в обтяжку ззаду й стягнені в талії кашеміровим шарфом, були оздоблені на всю довжину швів живими білими камеліями, її бліде, пухлувате обличчя з кирпатим носиком здавалося ще нахабнішим завдяки скуйовдженій перуці, на яку був надягнений сірий чоловічий фетровий капелюх, збитий на праве вухо; а коли вона підскакувала, її черевички з діамантовими застібками майже сягали носа її партнера, довготелесого Середньовічного барона, закутого в залізний обладунок. Був тут і Ангел з золотим мечем у руці та лебединими крильми за спиною; він, рухаючись назад і вперед, щоразу губив свого кавалера, Людовіка XIV, не знав фігур і, плутаючись, заважав танцівникам.