Ні, не можна ждати нічого доброго, якщо завдання відмінять.
VII
Звісно, іноді, як от сьогодні, таке завдання мені мало подобається. Надто ясно, що ми граємо в якусь гру, ніби в війну. Граємо у злодіїв і поліцейських. Ми точно дотримуємось моралі наших книжок з історії і правил, поданих у наших підручниках. Отож сьогодні вночі я виїхав машиною на аеродром. А вартовий, виконуючи інструкцію, багнетом перегородив дорогу машині, яка могла б бути й танком! Отак ми й граємось з багнетом перед танками.
Що ж нас може запалювати в цих трохи жорстоких шарадах, де ми так явно виконуємо ролі статистів, хоч од нас вимагають, шоб ми держались до смерті? Для шаради це надто серйозна штука — смерть.
Хто з ентузіазмом надівав би військову форму? Ніхто. Навіть Ошеде, цей свого роду святий, що досяг постійної готовності до самопожертви — а вона, безперечно, і є найвищим проявом людяності — навіть сам Ошеде знайшов собі притулок у мовчанні. Мої друзі, одягаючись, похмуро мовчать, і це зовсім не соромливість героїв. За тієї похмурістю нема ніякого ентузіазму. Вона виражає те, що має виражати. І я визнаю її. Це похмурість управителя, який не розуміє розпоряджень, що, від'їжджаючи, дав йому хазяїн. А проте він лишається вірним йому. Всі мої друзі мріють про свою затишну кімнату, але серед нас не знайдеться жодного, хто справді пішов би спати!
Бо важливий не запал. Під час поразки нема чого сподіватися на запал. Найважливіше — надіти комбінезон, сісти в кабіну літака і піднятися в повітря. А те, про що думаєш ти сам, не має ніякого значення. І хлопчак, який палко мріяв би про урок граматики, видався б мені неправдивим і підозрілим. Важливо вміти володіти собою заради мети, яку в дану хвилину ще не зовсім і розумієш. Ця мета — не для Розуму, а для Духу. Чистий Дух уміє любити, але він спить. Я не гірше за отця церкви знаю, в чому спокуса. Спокуса — це готовність поступитись доказам Розуму, коли Дух спить.
Навіщо я віддаю своє життя, кидаючись у цей гірський обвал? Я не знаю цього. Мені сто разів казали: "Беріться ви до іншої роботи. Ваше місце саме там. І користі ви там дасте більше, аніж в ескадрильї. Льотчиків можна готувати тисячами..." Докази були незаперечні. Всі докази незаперечні. Мій розум погоджувався, але інстинкт був сильніший за розум.
Чому ж це розумування видавалось мені якимсь ілюзорним, хоч я й не міг нічого заперечити? Я казав собі: "Інтелегентів держать у резерві, як банки з варенням на полицях Пропаганди, щоб закусити ними після війни..." Але це була не відповідь!
Сьогодні я так само, як і мої друзі, піднявся на літаку всупереч усім розумуванням, усякій очевидності, всім запереченням, які породжував інстинкт. Настане час, коли я дізнаюся, що мав слушність, зробивши наперекір своєму розуму. Я обіцяв собі, якщо буду живий, зробити ще нічну прогулянку по місту. Тоді, можливо, я нарешті звикну сам до себе. І я побачу.
Можливо, мені не буде чого сказати про те, що я побачу. Коли мені здається, що жінка дуже гарна, мені нема чого сказати про неї. Я просто бачу її усмішку. Інтелектуал розбирає обличчя на частини, щоб пояснити кожну з них, але він уже не бачить усмішки.
Знати — це зовсім не означає розкладати на частини або пояснювати. Знати — це сприймати бачене. А щоб бачити, треба передусім брати участь. Це дуже важка наука...
Цілий день я не помічав свого села. До вильоту на завдання, мені здавалося, що то тільки саманні стіни і досить таки нечупарні селяни. А тепер це купа каміння на десять кілометрів піді мною. Оце моє село.
Але сьогодні вночі, можливо, прокинеться десь там сторожовий пес і загавкає. Я завжди тішився чарівною магічністю села, що ясної ночі у сні розмовляє одиноким голосом сторожового пса.
Я не маю ніякої надії, що мене зрозуміють, та мені це зовсім байдуже. Аби я побачив оте село, яке позамикало на ніч свої комори, стайні, свої звичаї, яке вже убралось до сну!
Селяни, повертаючись з полів, повечеряють, повкладають дітей і погасять світло, розчинившись у тиші. І не буде більше нічого, тільки під рядняними сільськими простирадлами — розмірене дихання, ніби шум хвиль, що стихає після шторму на морі.
Вночі, підбиваючи підсумки дня, бог не дає людям користуватися їхніми багатствами. І поки люди, скорені нездоланним сном, відпочиватимуть, розкривши руки і розтуливши до ранку пальці, переді мною ясніше постане спадщина, яку вони зберегли.
Тоді, можливо, я спостерігатиму те, що не назвеш словами. Я прийду, мов той сліпий, якого ведуть до вогню його долоні. Він не зміг би описати цього, а проте він знаходить вогонь. Так, можливо, покажеться те, що треба боронити, те, чого не видно, але воно є, як жар під попелом сільських ночей.
Мені не було на що сподіватись, якби завдання відмінили. Щоб зрозуміти просте село, треба спочатку...
— Капітане!
— Що?
— Шість винищувачів, шість, попереду з лівого боку!
Це пролунало, мов грім. Треба... Треба... Я волів би, щоб зі мною своєчасно розрахувалися. Волів би мати право на любов. Волів би узнати, за кого я вмираю...
VIII
— Стрілець.
— Слухаю, капітане.
— Ви чули? Шість винищувачів, шість, попереду з лівого боку!
— Чув, капітане!
— Дютетр, вони помітили нас?
— Помітили. Розвертаються на нас. Ми летимо метрів на п'ятсот вище.
— Стрілець, ви чули? Ми метрів на п'ятсот вище. Дютетр, іще далеко?
— Кілька секунд.
— Стрілець, ви чули? Через кілька секунд вони зайдуть нам у хвіст.
Ось, я їх бачу! Маленькі. Рій отруйних ос.
— Стрілець! Вони йдуть навперейми. Зараз побачите. Ось.
— Я... Я вже нічого не бачу. А! Бачу!
Але я вже більше не бачу їх!
— Женуться за нами?
— Женуться!
— Швидко набирають висоту?
— Не знаю... Здається ні... ні!
— Ваше рішення, капітане?
Це сказав Дютетр.
— А що тут вирішувати?
І ми замовкаємо.
Вирішувати нема чого. Все залежить тільки від бога. Якщо б я розвернувся, відстань між нами стала б менша. Ми летимо прямо на сонце, а на великій висоті не можна піднятися на п'ятсот метрів, не відставши на кілька кілометрів од цілі, отож може статися, що поки вони досягнуть нашої висоти і попередньої швидкості, ми встигнем одірватись і вони загублять нас у промінні сонця.