Військовий льотчик

Страница 8 из 36

Антуан де Сент-Экзюпери

— Стрілець, женуться?

— Женуться.

— Ми віддаляємося од них?

— Гм... ні... так!

Усе залежить від бога і сонця.

Передбачаючи можливий бій (хоч винищувачі скоріше вбивають, ніж ведуть бій) я напружую всі свої м'язи, щоб зрушити з місця обмерзлі педалі. Мене охоплює дивне почуття, але перед очима все ще винищувачі. І я всією своєю вагою натискую непокірні педалі.

Ще раз я відзначаю, що тепер хвилююся далеко менше, ніж тоді, коли одягався, хоч те, що відбувається зараз, змушує мене якось безглуздо чекати. Мене охоплює гнів. Благотворний гнів.

Але я не відчуваю ніякого сп'яніння від готовності до самопожертви. Краще було б ударити по них.

— Стрілець, ми віддаляємось од них?

— Віддаляємось, пане капітане.

Це добре.

— Дютетр... Дютетр...

— Що, капітане?

— Ні... нічого

— А що було, капітане?

— Та нічого... Мені здалося, що... ні, нічого..

Я нічого не скажу їм. Не треба так жартувати з ними. Якщо я ввійду в штопор, то вони й самі це добре бачитимуть. Вони зрозуміють, що я входжу в штопор...

Якось неприродно, що в п'ятдесятиградусний мороз я обливаюсь потом. Неприродно. Ага! Тепер уже зрозуміло, що відбувається: я поволі непритомнію. Зовсім помаленьку...

Бачу дошку з приладами. Вже не бачу її. Мої руки слабіють на штурвалі. Вже немає сили навіть говорити. Я втрачаю свідомість. Забуття...

Я стис пальцями гумову трубку. В ніс б'є життєдайний струмінь. Отже, з киснем усе гаразд. Тоді це... Ну звісно. Який же я дурень. Це педалі. Я навалився на них з такою силою, як ломовик. На висоті десять тисяч метрів я поводився як цирковий борець. А кисню в мене мало. Його треба було витрачати економно. Тепер я розплачуюся за оргію...

Дихаю дуже часто. Серце б'ється швидко-швидко. Як ото слабеньке брязкальце. Екіпажеві я нічого не скажу. Якщо ввійду в штопор, вони одразу все зрозуміють! Бачу дошку з приладами... Вже не бачу її... Мене заливає піт; і мені сумно.

Життя помаленьку повернулося до мене.

— Дютетр!..

— Що, капітане?

Мені хотілося б розповісти йому, що сталося.

— Я... подумав...що...

Але тут же вирішую нічого не говорити. На розмову йде надто багато кисню, я сказав тільки троє слів, а вже задихався. Я слабий, — хоч і поправляюся, але ще дуже слабий...

— Що сталося, капітане?

— Ні... нічого.

— Ви розмовляєте загадками, пане капітане!

Я розмовляю загадками. Але ж я живий.

— Ми... ми... обманули їх...

— О, це тимчасово, капітане!

Це тимчасово: попереду — Аррас.

Отож було кілька хвилин, коли я думав, що вже не вернусь, а проте не відчув у собі того палючого страху, від якого, кажуть, людина сивіє. І я згадую Сагона. Згадую, що розповів Сагон, коли ми прийшли до нього — це було два місяці тому, через кілька днів після бою, в якому його збили у французькій зоні. Що відчув Сагон, коли винищувачі оточили його і він, ніби виведений страту, був певен, що за якихось десять секунд загине?

IX

Ясно бачу його на госпітальній койці. Стрибнувши з парашутом, Сагон зачепився за хвостове оперення літака і розбив собі коліно, але навіть не відчув удару. Обличчя і руки у нього досить сильно обпечені, хоч у цілому його стан не викликає тривоги. Сагон повільно, байдужим тоном розповідає нам про цю історію, мовби звітує про виконану роботу.

— ...Побачивши навколо трасуючі кулі, я зрозумів, що стріляють у мене. Дошка з бортовими приладами розлетілась. Потім я завважив легенький дим — зовсім легенький! — диміло наче щось спереду. Я подумав, що це... там, знаєте, є з'єднувальна трубка... Полум'я було зовсім маленьке...

Сагон морщиться. Він думає. Йому здається, що це важливо — сказати нам, велике було полум'я, чи ні. Він вагається:

— А все-таки... то був вогонь... Тоді я звелів їм стрибати...

Бо за десять секунд вогонь перетворює літак на палаючий факел!

— Отож я відкрив люк. То була помилка. Виник приплив повітря.. вогонь... Мені стало трохи не по собі.

На висоті сім тисяч метрів з паровозної топки на вас валить полум'я, а вам трохи не по собі. Я не хочу підводити Сагона, вихваляючи його героїзм чи скромність. Він ніколи не визнав би ні того героїзму, ні скромності. Він сказав би: "Ні, ні! Мені стало трохи не по собі..." Зрештою він робить явні зусилля, щоб бути точним.

І я добре знаю, що поле дії сумління дуже невелике. У ньому вміщується тільки одна проблема. Якщо ви б'єтесь навкулачки і вас захопила тільки стратегія боротьби, то ви не відчуєте болю від ударів суперника. Коли я на гідроплані зазнав аварії і думав, що тону, холодна вода видалася мені теплою. Точніше кажучи: моя свідомість не реагувала на температуру води. Вона була зайнята іншим. Температура води не лишила ніякої згадки в моїй пам'яті. Так і свідомість Сагона була повністю зайнята технікою стрибка з парашутом. Світ для Сагона обмежувався важелем люка, кільцем парашута, яке він ставив на місце і технікою рятування екіпажу. "Ви стрибнули?" Ніякої відповіді.

"Є хто на борту?" Ніякої відповіді.

— Я подумав, що лишився сам. Подумав, що можу вже стрибати. (Обличчя і руки в нього були вже обпалені). Я підвівся, перетяг ногу через край кабіни і став на крилі. Нахилився вперед: штурмана не побачив...

А штурман, убити й кулями винищувачів, лежав в глибині кабіни.

— Тоді я відхилився назад, пошукав очима стрільця і не побачив...

Стрілець теж був мертвий.

— Я подумав, що лишився сам...

Він міркував:

— Коли б я знав... заліз би назад у кабіну. Полум'я було ще не дуже велике... Я довго стояв на крилі... Перед тим, як вийти з кабіни, я поставив літак майже вертикально. Літак ішов правильно, дихання було достатнє і я почував себе як дома... Так, так, я довго лишався на крилі... Не знав, що робити...

Не тому, що перед Сагоном постали якісь нерозв'язні проблеми: він вважав, що зостався на борту сам, а винищувачі знову і знову заходили на нього, поливаючи його кулями. Із слів Сагона випливало, що в нього не було ніяких бажань. Він нічого не відчував. Часу в нього було вдосталь. То було свого роду неробство. І я помалу пізнавав той незвичайний стан, який іноді супроводжує неминучість близької смерті: несподіване неробство... Як це суперечить уявленню про стрімкий, що аж дух захоплює, перехід у небуття. Сагон залишався там, на крилі свого літака, мовби викинутий за межі часу!